Уманське гетто | ReHERIT
  • Уманське гетто
    • Умань , сучасні вулиці Східна, Некрасова, Демуцького, Челюскінців та Шолом-Алейхема

У 1939 році в Умані проживало 13233 євреї (29,8% від загальної кількості міських мешканців). У 1941 році їх залишилося щонайменше 9 тисяч. Частину чоловіків призвали до лав Червоної армії, і вони поїхали з Умані, залишивши свої родини в місті. Водночас до Умані приїздили біженці із східних територій Польської держави (зараз це західноукраїнські землі) – серед них були і євреї. 

На території Рейхскомісаріату “Україна” масові вбивства євреїв проводилися від самого початку окупації. За німецькими військами до міст та сіл входили айнзацгрупи – спеціально створені оперативні частини для ліквідації обраних категорій населення на окупованих територіях. В окремих містах створювали гетто, які існували недовго: людей примусово збирали тут для нетривалої ізоляції перед фізичним винищенням.

Єврейське населення Умані було серед перших жертв нацистської окупаційної політики. Напади на євреїв і одиничні вбивства в Умані розпочалися одразу після вступу німецьких військ до міста 1 серпня 1941 року. Євреї були змушені пройти реєстрацію – задля легшої ідентифікації їх зобов’язали носити на руці білі пов’язки з шестикутними зірками. Тих, хто не вдягав їх, жорстоко били й обкладали високим штрафом.

Дослідження історика Голокосту Андрія Усача розкривають подальше розгортання насильства в місті. Першу масову антиєврейську акцію в Умані було проведено наприкінці вересня 1941 року. Зранку 21 вересня 1941 року центром міста прокотилася облава на євреїв, яку здійснювали німецькі військові та місцева допоміжна поліція. Людей затримували на вулицях, силою забирали з помешкань. Частину захоплених, переважно жінок, дітей та літніх людей, зігнали до підвального приміщення Палацу піонерів на вулиці Леніна (нині Європейська). Вщент заповнений людьми підвал закрили наглухо. До ранку наступного дня багато ув’язнених померли від нестачі кисню. Тут загинуло до 500 осіб, серед жертв було багато дітей. Тих, хто витримав, звільнили зранку 22 вересня.

Інших затриманих, передусім чоловіків, конвоювали до міської в’язниці, де вони стали жертвами знущань і приниження. Їх били та змушували танцювати. Наступного дня їх змусили викопати яму на єврейському цвинтарі і перевезти туди тіла загиблих з підвалу Палацу піонерів, а потім розстріляли. Вбивства євреїв Умані тривали кілька днів. Айнзацкоманда 5 звітувала, що впродовж 22-23 вересня 1941 року стратила в Умані 1412 осіб.

Тим євреям, хто не став жертвами вбивств, окупаційна влада наказала переселятися до гетто. Для нього було обрано частину старого єврейського кварталу міста (Раківки), що сформувався довкола міського базару. Центром гетто стала вулиця Східна, охоплювало воно також вулиці Некрасова, Демуцького, Челюскінців, Шолом-Алейхема. Катерина Запорожчук в інтерв’ю проєкту “Історії життя” (Німеччина) пригадувала, що, оскільки її родина мешкала на вулиці Східній, вони не мусили переїздити, проте в їхній будинок переїхало ще десять єврейських родин з інших частин міста. В’язням гетто було заборонено залишати територію без дозволу влади – карою за непослух був розстріл. 

Умови перебування в гетто були спрямовані на придушення волі до спротиву та дегуманізацію в’язнів. За спогадами Мані Файнгольд, поліція при переселенні, знущаючись, не давала зібрати потрібних речей, тому в гетто люди одразу стикалися із відсутністю найнеобхіднішого. Тут бракувало їжі, люди були позбавлені медичної допомоги. В’язнів гетто сприймали як безкоштовну робочу силу, щоденно змушували працювати на фізично важких чи принизливих роботах (наприклад, дівчат змушували прибирати вбиральні руками). Кожної миті людина почувалася тут вразливою і незахищеною. У більшості спогадів людей, що пережили Голокост в Умані, фігурують історії про нічні рейди до гетто німецьких вояків та місцевої допоміжної поліції. Як свідчила Раїса Дудник: “Кожної ночі п’яні бандити вдиралися до наших будиночків. Ґвалтували дівчат. Били літніх жінок, забирали останнє”. Для кращого контролю над мешканцями в гетто було створено орган управління – юденрат. Відомі прізвища двох євреїв, які його очолювали, – Самборський і Табачник. 

Більшість в’язнів гетто прожили тут лише кілька тижнів. 8 жовтня 1941 року було проведено другу масштабну акцію проти євреїв Умані. Людей з гетто примусово зібрали на площі Старого базару, звідти відвели до в’язниці, де змусили здати цінні речі і документи та зняти верхній одяг. Маленьких дітей, літніх та важкохворих людей відвезли на вантажівках, а решту конвоювали пішки, колонами по 500-600 осіб, до урочища “Сухий Яр” за 2 км на північний захід від Умані. Тих, хто не міг іти або намагався втекти, вбивали по дорозі.

В урочищі вже були підготовлені три великі ями. Євреїв підводили до них групами по п’ять осіб, змушували лягати на тіла розстріляних перед ними і вбивали пострілами в голову. Виконавцями масової страти стали вояки 304 резервного поліцейського батальйону. Опис цієї масової страти залишила Маня Файнгольд: “Вони підходять по п’ять осіб, стають над ямою і отримують свою кулю. На дні ями лежали живі євреї – старі люди, каліки, для них шкодували куль, на них падали вбиті і поранені євреї, і через це старі і каліки задихалися. Євреїв ставало усе менше, вони по п’ять підходили і їх стріляли, але кожен з цього натовпу намагався стати заднім, аби прожити ще кілька хвилин, інші не могли пережити усе це і бігли раніше, ніж приходила їхня черга. Тут само стояли німці, сміючись, фотографували цю картину...”.

За даними дослідника історії Голокосту в Україні Олександра Круглова, у Сухому Яру були вбиті близько 6000 осіб, з них 600 євреїв з числа радянських військовополонених.

На території гетто дозволили залишитися лише людям, яких визнали кваліфікованими спеціалістами, чия праця могла бути корисною владі. Також було оголошено, що більше євреїв не вбиватимуть. Тому люди, які змогли переховатися під час вивезення гетто, наважилися повернутися. Автори дослідження “Холокост в Украине: Рейхскомиссариат Украина, Губернаторство Транснистрия” Олександр Круглов, Андрій Уманський та Ігор Щупак наводять уривок розпорядження міського комісару Умані про організацію життя у гетто, надрукованого 26 лютого 1942 року у газеті “Уманський голос”. Влада прагнула закріпити ізоляцію єврейської громади: категорично заборонялися будь-які контакти між євреями та українцями, євреї не мали права продавати містянам своє майно та займатися ремеслами, на під’їздах до гетто передбачалося поставити щити із написами: “Увага! Гетто! Вхід українцям заборонений під загрозою штрафу”, причому кошти на встановлення щитів мусили надати євреї.

22 квітня 1942 року гетто в Умані остаточно ліквідовано. На той час у ньому перебувало близько 1500 осіб. Зібраних людей поділили на дві групи. Тих, кого визнали працездатними, вивезли до трудового табору у с. Кузьмина Гребля, що за 14 км від Умані. Решту розстріляли у лісі поблизу міста.

З тисяч євреїв, що залишилися в Умані у 1941 році, до кінця війни дожили одиниці. Внаслідок Голокосту місто фактично втратило свою єврейську спільноту. Разом із людьми пішла в небуття і пам’ять про довоєнний світ єврейської Умані.

У радянський час доля і загибель євреїв Умані стала замовчуваною темою, схованою за загальною фразою про “цивільних громадян-жертв фашизму”. До останнього часу місце розташування гетто в Умані не було маркованим у міському просторі, його історія тільки починає вивчатися спеціально. Відвертіше починають говорити і про особливості ставлення українського та російського населення міста до масових вбивств місцевих євреїв. Адже трагічна особливість територій УРСР та БРСР полягала в тому, що євреїв вбивали там, де вони проживали, буквально на очах у сусідів, які мусили реагувати. І реакція була дуже різною: окрім байдужості, вона коливалася від добровільної співучасті у насильстві до готовності рятувати із ризиком для власного життя. Більшість спогадів про Голокост в Умані говорить про активну участь містян у грабунках квартир зігнаних до гетто євреїв і про осіб, що виказували німцям тих, хто намагався ховатися. І поруч є історії порятунку євреїв, неможливого без підтримки сусідів – 14 уманців вшановані званням “Праведник народів світу”.

Авторка тексту - Тетяна Портнова.

Цей текст є розширеним описом до об'єкта, який промарковано в просторі міста в межах проєкту ознакування десяти об'єктів культурної спадщини. Детальніше про проєкт за посиланням.

Відкрий спадщинуДізнавайтесь цікаве про культурну спадщину

Портал створений і підтримується за фінансового сприяння Європейського Союзу. Його зміст належить виключно партнерам проекту ReHERIT та не обов'язково відображає погляди Європейського Союзу.