Василіянський монастир | ReHERIT
  • Василіянський монастир
    • Умань , вул. Небесної сотні, 31

Монастир Покрови Пресвятої Богородиці був заснований в Умані у 1765 р. за сприяння воєводи Київського Францішека Салезія Потоцького. Монастир отримав від Потоцького щедру фінансову підтримку: двісті тисяч злотих на потреби обителі та два села – Гереженівка та Монастирок, прибутки з яких йшли на її утримання. Магнат також подарував монастирю площу в Умані, на якій розташували церкву, школу та келії для монахів. Стати першим ігуменом монастиря був запрошений о. Іраклій Костецький, випускник папської семінарії у Вільно, знаний проповідник та активний місіонер. Спочатку усі будівлі монастиря були дерев’яними.

Історія василіянського монастиря в Умані – від заснування до закриття – показує, якими непростими були міжконфесійні стосунки у прикордонних багатоетнічних регіонах, де конфесії змагалися за контроль над одним простором, і наскільки тісно релігійне життя було переплетене із питаннями політичної влади. У XVIII ст., коли Правобережжя повернулося під владу Речі Посполитої, серед найгостріших тут постав конфлікт між церквами католицькою та греко-католицькою, з одного боку, та православною, з іншого. Особливої гостроти цей конфлікт набував тому, що питання віри було не лише справою порятунку душі, воно визначало етнічну ідентифікацію, політичну лояльність та геополітичну орієнтацію. Католицизм сприймався як синонім польськості та відданості Речі Посполитій, натомість православ’я ототожнювали із нижчими соціальними прошарками та орієнтацією на підтримку від Російської імперії. Перемога ж у цьому затятому конфлікті найчастіше була на боці того, кого підтримувала влада.

Греко-католицькій церкві у суперечці конфесій випала непроста роль. Створена заради примирення вірян у Речі Посполитій та компромісу між східним та західним християнством, вона подеколи сприймалася польською владою та елітою як інструмент поширення католицизму серед православного населення, своєрідний місток до суто католицького світу. У XVIII ст. греко-католицька церква за активної підтримки держави та місцевих магнатів, які не цуралися і силового тиску, опанувала території, де раніше переважало православ’я. Одним з осередків поширення греко-католицької та католицької віри в регіоні став і відкритий в Умані василіянський монастир. 

Чин св. Василія Великого є найвідомішим уніатським чернечим орденом. Він був створений за зразком католицьких чернечих орденів, зокрема єзуїтського, для оновлення і піднесення греко-католицької церкви. Василіяни уславилися чудовими школами, бо розуміли виняткову важливість освіти як для успішної роботи священників, так і для виховання молоді. Блискуче освічені і готові до взаємодії зі спільнотами, серед яких жили, василіяни також були вправними проповідниками і місіонерами. Вже з 1766 р. при уманському василіянському монастирі стали діяти теологічні студії для ченців та колегіум для молоді. За даними історика Ігоря Кривошеї, на момент заснування монастиря в Умані передбачалося, що тут житимуть 4 місіонери, 4 чи більше професорів (залежно від кількості учнів в училищі), вікарій, настоятель, духовники та проповідники, необхідні для священнослужіння.

За кількістю монахів василіянський монастир в Умані належав до середніх. Тут мешкали зазвичай від 12 до 16 ченців, тоді як великими вважали василіянські монастирі, де кількість монахів перевищувала 20 осіб – такі як у Почаєві чи Замості. Побут ченців регламентував спільний для усіх василіянських монастирів устав, розроблений в 1617 р. Він передбачав обітниці убозтва (зокрема відмову від грошей, заборону пишного одягу і дорогих страв), чистоти (приборкання плоті та зречення усього, що плямує душу людини), послуху (передусім перед настоятелем) та спільне життя чернечої спільноти.

Перші роки існування василіянського монастиря в Умані співпали із черговим загостренням стосунків між католиками, уніатами та православними, зенітом якого стала діяльність Барської конфедерації 1768 р. – насильство проти православних у Київському воєводстві, що супроводжувалося закриттям православних церков, знущанням над православними священниками і суворими карами громад, що намагалися чинити спротив. Це посилило серед міщан, селян та козацтва упередження щодо усіх греко-католицьких священників як “відступників від істинної віри” та “поплічників польських панів та ксьондзів”. Під час Коліївщини 1768 р. в Умані монастир став однією з мішеней нападу гайдамаків.

Українці старшого і середнього віку, які в школі обов’язково за програмою читали поему Тараса Шевченка “Гайдамаки”, переважно уявляють собі долю монастиря і колегіуму за літературним описом:

... Гайдамаки
Стіни розвалили –
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.

Сьогодні частина істориків критично сприймає поширену легенду про загибель учнів у криниці. Через чутки про наближення повстанців для 400 учнів колегіуму були оголошені дочасні канікули, тому більше половини з них встигли виїхати з міста. Водночас більше ста учнів (юнаки у віці від 16 років) залишилися, більшість з них отримала зброю і билася на боці польських загонів при захисті міста. Вони загинули в боях та на вулицях міста, де ставали жертвами гайдамаків як поляки та як молоді шляхтичі. Знаючи про загрозу облоги, ігумен дозволив монахам василіянського монастиря рятуватися, і частина з них змогла покинути Умань. Ті, хто вирішив залишитися в обителі, прийняли мученицьку смерть від рук гайдамаків. Дослідники історії василіянського чину наголошують на важливості згадувати імена загиблих, відтворити які дозволяють джерела. Це ігумен о. Іраклій Костецький, о. Іван Левицький, о. Ліберій Очавський, о. Ілля Магерович, Методій Маєвський.

Ця трагічна сторінка історії василіянського монастиря в Умані, як і взагалі історія жертв Коліївщини, у місцевій краєзнавчій традиції тривалий час оминалася як незручна, така, що не пасує оповіді про справедливий виступ скривджених національних героїв. З 2010-х років на подвір’ї колишнього василіянського монастиря стали проводити екуменічні панахиди за невинно убієнними жертвами Коліївщини. У 2018 р. Асоціація єврейських організацій і общин України (ВААД) та Українська греко-католицька церква виступили з ініціативою відкрити на території монастиря меморіал у вигляді живильного джерела, який вшановував би жертв Коліївщини – євреїв, католиків та греко-католиків – і наголошував би на скорботі та співчутті у пам’яті про події.

1770 - 1780 рр. стали для монастиря часом відбудови і відродження. Дерев’яні будівлі келій, храму та колегії були замінені на муровані. Розвивалася й освітня робота монастиря: колегіум при ньому остаточно перетворився на світський навчальний заклад. Наприкінці XVIII - початку ХІХ ст. до курсу дисциплін додали математичні (арифметика, алгебра, геометрія) та природничі (географія, фізика, хімія) науки, стали вивчати нові європейські мови, історію та право, учнів вчили малюванню та музиці.

Вже з 1790-х років завдяки навчальному закладу при монастирі Умань стала знаним регіональним центром освіти. Саме успішність і масштабність школи дозволили василіянському монастирю вижити і розвиватися в нових умовах, коли після другого поділу Польщі та переходу Правобережжя до складу Російської імперії уряд розпочав активну антикатолицьку та антиунійну кампанію.

Школа при монастирі сповідувала принцип “навчати всіх, якої б віри не були”. У 1801 р. тут було 263 учні, у 1816 р. – 448. Хоча школа була відкрита для всіх станів та християнських конфесій, серед учнів переважали юнаки з польських шляхетських родин Брацлавщини (це сучасна Вінницька, частково Черкаська, Кіровоградська та Одеська області) та Південної Київщини, католики за віросповіданням, а польська мова домінувала як мова викладання.

У школі при василіянському монастирі в Умані вчилися майбутні відомі літератори, яких віднесуть до т. зв. “української школи” в польській літературі. Це троє юнаків Юзеф Богдан Залеський, Міхал Грабовський та Северин Гощинський. Під час студій у місцевому колегіумі у 1816 р. вони створили літературний гурток “За-Го-Гра”. Ця літературна школа стала своєрідним феноменом взаємодії польської та української культур: молоді вихідці з польських родин Поділля та Волині звернулися до сюжетів козацької та гайдамацької історії та вивчення українського фольклору. “Українська школа” зробила козаків та гайдамаків героями високої літератури. Письменникам романтичного напрямку, яких вабило передусім величне і страшне, екстремальний досвід людей і народів, годі було й шукати інших героїв. Ці поети намагалися також осмислити особливості українсько-польського співжиття та причини його конфліктності. Поема Северина Гощинського “Замок Канівський” (1828), що описує захоплення Канева гайдамаками, належить до найвідоміших літературних творів про Коліївщину і справила безсумнівний вплив на Тараса Шевченка та його поему “Гайдамаки” (1841). Твори “української школи” в польській літературі стали водночас джерелом і для натхнення, і для інтелектуальної протидії українського національного руху першої половини ХІХ ст. Адже для польських поетів козацька та гайдамацька історія була локальною історією одного з регіонів Речі Посполитої, а шляхетсько-козацькі конфлікти – прикрим розбратом підданих однієї держави.

 

Василіянський монастир був закритий російським урядом у 1831 р., після Листопадового польського повстання. Монастир було остаточно ліквідовано у 1834 р. А у 1839 р. діяльність греко-католицької церкви та її ордену на Правобережжі було заборонено, а її віряни (хто вмовлянням, а хто жорстким примусом) були долучені до православ’я. Активна антиунійна кампанія призвела і до дискредитації діяльності монастирів, забуття їхніх освітніх та культурних здобутків, зведення історії інституцій до відомих кліше про “ополячення” і “покатоличення”.

Спочатку будівлю монастиря використовували як в’язницю для підозрюваних в участі у повстанні. Згодом, коли Умань стала центром військових поселень, тут діяв військовий шпиталь, а з середини 1850-х до початку 1880-х років – казарми. До Першої світової війни у будівлі засідав окружний суд.

Велика кам’яна будівля в центрі Умані активно використовувалася владою і під час революцій 1917-1921 рр.: тут засідав Військово-революційний комітет більшовиків, діяв штаб Червоної гвардії.

Восени-взимку 1921 р. в будівлі монастиря ставив свої вистави Київський драматичний театр (“Кийдрамте”), очолюваний українським режисером та актором Лесем Курбасом. Хоча на перший погляд театр і монастир – це несумісні поняття, насправді йдеться про своєрідне продовження традиції. Театральна історія Умані бере свій початок саме від василіянського монастиря. Адже перші вистави в Умані представляли студенти колегіуму ще наприкінці XVIII ст. – на свята, під час ярмарків та до приїздів власника міста. Символічно, що серед п’єс, які ставив київський театр, поруч із “Макбетом” Вільяма Шекспіра та “Гріхом” Володимира Винниченка були і “Гайдамаки” Тараса Шевченка.

До Другої світової війни будівлю займало центральне бюро профспілок. З 1950-х тут знову облаштувалися військові, і військова частина базувалася до 1998 р. У незалежній Україні будівля перебувала в оренді у найрізноманітніших приватних установ. Зокрема кілька років тут діяв нічний клуб із колоритною назвою “Огненная лошадь”, відкриття якого дехто вважав блюзнірством.

З 2006 р. будівля василіянського монастиря стала частиною Державного історико-архітектурного заповідника “Стара Умань”. Тут почали проводити екскурсії підземеллями монастиря – до теперішнього часу добре збереглися підземні переходи, господарські приміщення та келії монахів. Оскільки будівля – єдиний збережений до сьогодні в Умані сакральний об’єкт греко-католицької церкви, місцева греко-католицька громада веде перемовини з владою проможливість проведення тут богослужінь.

Авторка тексту — Тетяна Портнова.
Архівне фото: Уманський краєзнавчий музей.
Цей текст є розширеним описом до об'єкта, який промарковано в просторі міста в межах проєкту ознакування десяти об'єктів культурної спадщини. Детальніше про проєкт за посиланням.

Відкрий спадщинуДізнавайтесь цікаве про культурну спадщину

Портал створений і підтримується за фінансового сприяння Європейського Союзу. Його зміст належить виключно партнерам проекту ReHERIT та не обов'язково відображає погляди Європейського Союзу.