English below ↓
Два полюси життя, дві відправні точки пов’язують з Уманню письменницю й мемуаристку Надію Суровцову (1896–1985): переїзд разом із батьками з Києва на початку століття й повернення з ГУЛАГу наприкінці 1950-х років. В обох випадках місто спершу не справило на неї великого враження, але згодом стало не просто батьківщиною, а й локацією успішних пошуків і творення себе, своєї культури, своєї спільноти. Місто створило Суровцову, яку ми знаємо, – українську патріотку, учасницю Української революції 1917–1921 рр., літописицю ГУЛАГу, наставницю шістдесятників. Суровцова також змінила Умань — надала місту більш окресленого українського характеру, розбудовувала культурні установи, спонукала паломництво нового покоління української інтелігенції.
Нічого з цього не мало статися. Народжена в Києві в російськомовній родині з переважно російським і польським корінням, Надійка вчилася читати по чорносотенній газеті “Киевлянин”, яку безкоштовно надсилав її далекий родич, редактор газети професор Дмітрій Піхно. Її перша, ще дитяча зустріч з Уманню десь у період 1903–1904 рр. спричинила культурний шок: Надійка побачила тодішню останню зупинку залізниці як “край світу”, де в місті біля дороги бігали свині. Проте вже незабаром гімназистка Суровцова стала патріоткою цього повітового міста, де крамниці нічим не гірші за київські (бо їх постачають із Варшави й Одеси), а кав’ярні-кондитерські, може, і кращі. От тільки трамвай не встигли пустити до революції, хоча вже й завезли рейки. А яке неймовірне враження з раннього дитинства справила на неї “Софіївка”! Любов до цього парку Суровцова пронесла крізь усе життя.
Українська пісня й народна побутова культура були частиною її виховання хоча б з огляду на народницькі погляди батьків і частково українське походження тата, а насамперед тому що навколишній “народ” був українським, хоча часто й не свідомим цього. Культурницька свідомість пробуджується в Надії вже у старших класах гімназії під впливом учителя історії (пізніше відомого українського музейника) Данила Щербаківського. Але “політичною” українкою вона стала вже в Петербурзі, де брала активну участь у діяльності української студентської громади. Саме тому після вибуху революції 1917 р. вона кидає навчання й на поклик Української партії соціалістів-революціонерів їде назад до Умані як інструктор Центральної Ради організовувати українське життя й мобілізувати селянство на боротьбу за українську республіку. У цій гарячковій роботі Надія “знаходить” себе як доросла людина.
Але Українська революція має для неї інше призначення. Вільне володіння змалку німецькою й французькою мовами робить Надію незамінною в новоствореному Секретаріаті міжнародних справ (пізніше – Народному міністерстві справ закордонних). У вирі війни на кілька фронтів єдиною можливістю провідати батьків стала нагода проскочити до Умані бронепотягом, що вона й зробила перед виїздом в грудні 1918 р. до Парижа в складі делегації УНР на мирні перемовини. Проте до Парижа Суровцова не дісталася. До 1925 р. вона мешкає у Відні, де здобуває докторат за дисертацію про роль Богдана Хмельницького в історії української державності й вступає до лав Компартії Австрії. Адже для неї, як і для багатьох учасників Української революції, комунізм і націоналізм не суперечать одне одному. Як і багато інших емігрантів, Надія ідеалізує досягнення українізації й вирішує повернутися до УРСР. Після повернення вона працює в Харкові перекладачкою, журналісткою й редакторкою – аж до арешту 1927 р. у справі вигаданого “Українського національного центру”, з якої починається відлік довгих 30 років тюрем, заслання й таборів.
Після реабілітації й повернення в Україну 1957 р. Надія Суровцова-Олицька (прізвище чоловіка, із яким вона розписалася на засланні в 1930-ті рр. і який незабаром був розстріляний) намагалася “зачепитися” в Києві, але не змогла там прописатися й тому повернулася до Умані, де їй пощастило відвоювати в міської влади батьківський будинок у Нагірному провулку, 4 (пізніше – Коммолоді, 6). На жаль, в неї так і не вийшло знайти могили батьків. Спершу вона почувала до міста лише відразу, як зазначала в листі до найближчої подруги: “Така бридка провінція, знаєш, відразлива, щедрінська. Ні за що там жити не хочу”. Але незабаром Надія Віталіївна вже пишається асфальтованими вулицями, двома (“чи навіть трьома”) вишами, професорами й лауреатами, котрі живуть у місті, яке “у цілому дивно нагадує Європу”. Вона усвідомлює, що може почуватися тут як “удома” й сповіщає знайомих: “І буду я собі така літературна бабуся на відшибі”.
Її веде почуття великої місії, що полягала в потребі занотувати спогади про ті тридцять років. Завдяки тому, що вона писала їх частинами й читала в колі знайомих (близьких і далеких), Суровцова стала важливим українським голосом про ГУЛАГ. Це була дуже потрібна роль у часи, коли Алєксандр Солженіцин (один із багатьох візитерів Суровцової в Умані) озвучив цю тему в російській літературі. Проте опублікують їх уже в незалежній Україні. Натомість внесок Надії Віталіївни в “офіційне” культурне життя міста помітний уже з 1960-х рр. Вона працює волонтеркою в бібліотеці місцевого краєзнавчого музею, розбирає архів Потоцьких, водить екскурсії до “Софіївки” й пише до газет про занедбаність цієї перлини, бореться за встановлення в Умані гідного пам’ятника Шевченку. Здебільшого завдяки її зусиллям 1961 р. у місті було відкрито першу пересувну виставку картин і скульптур – з якої починалася теперішня Уманська картинна галерея.
І тема ГУЛАГу, і українська культурницька діяльність Суровцової мали привернути увагу влади, особливо ж під час кампаній проти шістдесятників і дисидентів, багато з яких вважали своїм обов’язком відвідати її — свідка Української революції та “Розстріляного Відродження”. Перший обшук у будинку відбувся вже 1972 р. Відтоді КДБ тримало Надію Віталіївну під наглядом до самої смерті в 1985 р. Сьогодні до її помешкання може завітати кожен відвідувач Умані: 2005 р. у будинку було відкрито Меморіальний музей-квартиру Надії Суровцової.
АВТОР ТЕКСТУ: Сергій Єкельчик.
АРХІВНІ ФОТО: Уманський краєзнавчий музей.
Будинок Надії Суровцової є одним з 10 об'єктів, ознакованих в Умані у ході реалізації проекту ReHerit. Об'єкти актуалізують теми, місця та імена спільної спадщини міста. Детальніше про маршрут та інші його об'єкти за посиланням.
Nadia Surovtsova’s House
8a, Voiniv-internatsionalistiv St.
Two poles of life, two starting point connect writer and memoirist Nadia Surovtsova (1896–1985) with Uman. She moved here from Kyiv with her parents in the early twentieth century, and she returned here from the GULAG in the late 1950s. In both cases the city initially failed to make an impression, but later became not just home but also the locus of fruitful searching and creation of self, culture and community. Uman created the Surovtsova that we know – Ukrainian patriot, participant of the Ukrainian Revolution of 1917–1921, chronicler of the GULAG, mentor of the “60-ers.” In turn, Surovtsova, too, changed Uman – she made the city more pronouncedly Ukrainian, fostered cultural institutions, inspired pilgrimages for a new generation of Ukrainian intelligentsia.
None of this was supposed to happen. Born in Kyiv to a Russophone family with mostly Russian and Polish roots, Nadiika taught herself to read from Kievlianin, the Russian-language Black Hundreds newspaper sent to her by a distant relative (and the paper’s editor) Professor Dmitri Pikhno. Her first encounter with Uman back in her childhood around 1903–1904 put her in a state of cultural shock: Nadiika saw what was then the final stop of the railway as “the edge of the world,” where pigs roamed the town’s streets. However not too long after, gymnasium student Surovtsova became a patriot of this district town, whose shops were no worse than Kyiv’s (supplied as they were from Warsaw and Odessa), and whose coffeehouses and pastry shops were perhaps better. The only thing missing prior to the revolution was the trolley (although the town already had rails). She was also deeply struck by the Sofiyivka arboretum, carrying her love of this park until the end of her life.
Ukrainian song and folk culture were part of her upbringing due to her parents’ populist views and her father’s partially Ukrainian origins, but primarily because the surrounding “populus” was Ukrainian, even if not always aware of it. Her populist and Kulturträger consciousness came to the fore in her senior Gymnasium years, under the influence of her history teacher (and later famous Ukrainian museum specialist) Danylo Shcherbakivskyi. But she did not become a fully “political” Ukrainian until her Petrograd period, where she was heavily involved with the Ukrainian student community. This is why, after the Revolution began in 1917, she abandoned her studies and returned to Uman at the urge of the Ukrainian Party of Socialist Revolutionaries to work as an instructor with the Central Rada, to organize Ukrainians and mobilize the peasantry to fight for a Ukrainian republic. In this relentless work, Nadia “found herself” as an adult.
But the Ukrainian revolution had a different job for her. Her fluent German and French made her indispensable in the newly formed Secretariat for International Affairs (later People’s Ministry for Foreign Affairs). In the whirlwind of war on several fronts, her only opportunity to visti her parents was the time she briefly passed through Uman in an armored train prior to moving to Paris in December 1918 as part of the Ukrainian People’s Republic’s delegation in the peace talks. However, Surovtsova never made it to Paris. Until 1925 she lived in Vienna, where she got her PhD for a dissertation on the role of Bohdan Khmelnytskyi in the history of Ukrainian statehood, and joined the Communist Party of Austria. For her – like for many participants of the Ukrainian Revolution – communism and nationalism were not mutually exclusive. Like many other emigres, Nadia idealized the accomplishments of “Ukrainization,” Soviet korenizatsiya policy in Ukraine, and decided to return to the Ukrainian SSR. After her return she worked as a translator, journalist and editor in Kharkiv – until her arrest in 1927, in the fabricated case of the “Ukrainian National Center,” which began her long 30 years of prison, exile and camps.
After her “rehabilitation” and return to Ukraine in 1957, Nadia Surovtsova-Olytska (the name of her husband, whom she married in exile in the 1930s, and who was executed soon afterwards) attempted to “take root” in Kyiv, but could not get a residence permit, and thus returned to Uman, where she succeeded in “reconquering” her parents’ house in 4, Nahirnyi Lane (later 6, Kommolodi) from the local authorities. Unfortunately, she never managed to find her parents’ grave. Initially she felt nothing but repulse for the town, as a letter to a close friend indicates: “Such a disgusting province, you know, repulsive, [like something out of Saltykov] Shchedrin. I don’t want to live there at any price.” But later Nadia Vitaliivna was proud of asphalt-covered streets, two (“or even three”) institutions of higher education, professors and laureates living in the town that “on the whole is weirdly like Europe.” She realized that she could feel “at home” here, and told her friends: “And I will be a sort of literary grandma in the outskirts.”
Surovtsova was inspired by a sense of grand mission, consisting in the need to write down the memories of those three decades. Because she wrote them in parts, and read them to her acquaintances (close and distant), she became an important Ukrainian voice on the GULAG. This was a very important role in the years when Alexander Solzhenitsyn (one of Surovtsova’s many visitors in Uman) raised this theme in Russian literature. However, Surovtsova’s memoirs were not published until after Ukraine’s independence. Nevertheless, her contribution to the town’s “official” cultural life was making itself felt as early as the 1960s. She volunteered at the library of the local history museum, went through the Potocki archives, led tours of the Sofiyivka arboretum, and wrote to the papers, decrying the dilapidation of that pearl. She also campaigned to have a worthy monument to Taras Shevchenko erected in Uman. Largely through her efforts the city opened its first mobile exhibition of painting and sculpture in 1961. This became the foundation of today’s Uman Art Gallery.
Both the GULAG theme, and Surovtsova’s Ukrainian cultural work, were bound to attract the authorities’ attention, especially during the campaigns against the “60-ers” and dissidents, many of whom were frequent guests in her house, as she was a witness both to the Ukrainian Revolution and Ukraine’s “Executed Renaissance.” The first search in her house took place in 1972. After that, the KGB kept Nadia Vitaliivna Surovtsova under surveillance until her death in 1985. Today her apartment is open to any visitor to Uman: the Nadia Surovtsova Memorial Apartment Museum opened in the building in 2005.
TEXT BY Serhy Yekelchyk
ARCHIVAL PHOTOGRAPHY FROM THE Uman Local History Museum
This text is an extended description of an object marked in the urban space as part of a project dedicated to marking ten objects of cultural heritage. You can learn more about the projects and find links for the other 10 objects here.
