Останнє десятиліття можна схарактеризувати як бум культурної спадщини. Тема все частіше висвітлюється в медіа, щорічна кількість відреставрованих пам’яток демонструє позитивну динаміку росту; споживачі отримують більше фільмів, культурних проєктів чи переосмислення тем культурної спадщини. Культурна спадщина повернулась у наше життя як актуальна тема. Але чи розуміє суспільство її сенс та важливість? Про це ми поговорили з керівницею кафедри культурології УКУ Зоряною Рибчинською.
Визначити поняття культурної спадщини доволі важко. Загально кажучи, це те, що залишилось від минулого. Найбільш доцільне визначення спадщини у сьогоденні нам подає конвенція Фаро (Рамкова конвенція Ради Європи про цінність культурної спадщини), втім вона не приділяє достатньої уваги суб’єкту. Основний виклик зараз – врахування інтересів дуже різних сторін: носіїв спадщини, політичних діячів, нових поколінь, представників культурних осередків.
В останні роки ситуація з культурною спадщиною значно змінилась. На громадському рівні зацікавлення темою спадщини зросло, з’явилось безліч громадських організацій. Місцева влада почала частіше приймати рішення на користь захисту об’єктів спадщини. Важливою подією стала поява Українського Культурного Фонду. Сектор спадщини тепер фігурує окремо. Очікувано, що не всі проєкти є якісними, проте це загальна проблема менеджменту України, яка не стосується лише сектору спадщини. В державній політиці ситуація наразі дещо інша.
Навіть без карантинів та епідемій, ми перебуваємо в режимі турбулентності. Україні потрібен окремий інститут спадщини, котрий зміг би отримати свою частку фінансування та підтримувати молоді проєкти і дослідників. Змішаність секторів наразі дуже шкодить політиці спадщини.
Багато шуму підіймається зараз навколо «місць пам’яті» – певних об’єктів чи географічних просторів, котрі мають відношення до тієї чи іншої події і несуть символічне навантаження. Такі місця переважно отримують відповідне оформлення, перетворюються на сакральні об’єкти культури. Втім їх зміст не завжди зрозумілий для громад міста. Це – одна зі складних проблем.
Так сталось у Львові з проєктом «Простір Синагог» на місці зруйнованої синагоги «Золота Роза». Місце пам’яті тут було оформлено в рамках Міжнародного відкритого конкурсу архітектурних, дизайнерських та ландшафтних проєктів для впорядкування місць, пов'язаних з єврейською історією у м. Львів. Це меморіал, який водночас став частиною публічного простору. Попри поширення інформації та активну просвітницьку діяльність, Простір Синагог у теплу пору року все одно приваблює до себе безліч людей, яким подобається проводити тут дозвілля. І навряд чи вони свідомі чи занепокоєні фактом, що перебувають на колишньому місці трагедії.
Окремі артефакти, які потрапляють в музеї, охороняються авторитетом інституції. Натомість місця пам’яті – це публічні простори, які є відкритими. Кожен має на них право, принаймні право своєї присутності. Ми не можемо відгороджувати такі об’єкти від потоку людей, особливо якщо вони – в центрі міста. Тим паче, місця пам’яті часто передбачують в собі «продовження» життя, а не тишу чи недоступність. Проблема в тому, що люди не мають розуміння, де знаходяться, і як тут доцільно поводитись.
Те, що ховається за місцями пам’яті – проблема переосмислення спадщини. Або ж краще буде назвати це процесом інтерпретації, адже він не може бути завершеним. Його плинність невпинна та постійно доповнюється новими смислами. Саме інтерпретація стає подальшою підставою для розвитку не лише політики спадщини, але й інших сфер політики. Український досвід наразі демонструє осмислення на доволі низькому рівні. Причиною цього є проблема у міжсекторній співпраці, яка зараз є доволі складною та несформованою. Потрібно вибудувати окрему складну мережу, яка дозволить культурній спадщині перейти на новий рівень. А для цього своєю чергою потрібна синергія в міжсекторному підході.
Спроби працювати з місцями пам’яті вже були, як-от «Тустань VR». Втім ці проєкти швидко «замовкали» або ж надалі переставали розвиватись. Були інституції, які доклали величезних зусиль, провели освітню роботу, але «чомусь проєкт не вдався».
У прикладі з Простором Синагог, причиною можемо вважати непроговорену травму Другої світової війни. Тобто для розвитку культурної спадщини потрібні її спільноти, котрі будуть пам’ятати. Такі спільноти схильні згруповуватись навколо конкретної, емоційно спільної для них проблеми. Тут маємо ситуацію, де травма війни залишилась у мовчанці і тяжіє над суспільством. Це провокує не лише гальмування процесів інтерпретації та пам’ятання, але й некоректну поведінку.
Така проблема не є виключно українською. Згадаємо той же проєкт «Yolocaust»: Берлін та сама Німеччина витратила чимало часу аби «відкрити» тему голокосту та обдумати її колективно як одна держава. Це успішний приклад інтерпретації. Незважаючи на расистські настрої, тривале протистояння та негативні висловлювання, у сьогоденні німці не просто навчились поводити себе коректно, але й почали ставитись до цих сторінок історії шанобливо, без спроб заплющити очі.
Дуже часто громаді потрібні партисипативні проєкти. Та перш за все, для покращення стану та політики спадщини в Україні, потрібні зміни в освіті.
Часто наші культурологи запитують, чому стільки тем у їх навчальній програмі присвячені спадщині, чому є окремі курси її політики. Пояснюю: навіть якщо це усвідомлення не з’явилось у них зараз, воно прийде згодом. За будь-якої професійної діяльності їм доведеться так чи інакше працювати зі спадщиною, пояснювати та інтерпретувати. У цьому суть культури: її майбутнє – це її минуле. Тому маємо вчитись не просто пускати спадщину як певні факти у своє життя, а пропускати її через себе.
Текст: Євгенія Стефашко
Фото: Facebook Зоряна Рибчинська