Навпроти будинку №6 по вулиці Спінози лежить пустир, колись на його місці знаходилась Центральна синагога Умані. Точний час, коли вона була побудована, невідомий. Також невідомо, чому синагогу називали Центральною і чи були в неї інші назви. Можливо, Центральною її називали тому, що знаходилась вона практично на центральній вулиці Умані початку ХХ століття.
Традиційно в громади була одна Велика синагога та один Бесмедреш. З другої половини XVIII століття почали з’являтися у великій кількості хасидські молельні та синагоги професійних братств (усе це було легалізовано ще у 1804 році), проте Велика синагога залишалась єдиною. Синагога зазвичай була майже правильної квадратної форми, триярусна зсередини, двоярусна ззовні, і будувалася вона задля різних функцій. У ній і лише у ній євреї молилися у суботу, на Хануку, Пурим, Песах та Шавуот (П’ятидесятницю), та на всі високі осінні свята. Під час святкової служби до читання Тори викликали найвпливовіших членів кагалу – керівників громади, представників єврейської фінансово-торговельної олігархії, аби підкреслити їхній привілейований стан серед членів громади. Якщо спільнота була невеличка, то окремого приміщення для синагоги могло й не бути, а спільнота зустрічалась вдома у одного з членів.
З початку ХІХ століття з’являються десятки синагог в одному місті. Після революційних подій початку ХХ століття єврейське життя уманчан стрімко змінювалось та модернізувалось, проте в ньому ще було місце релігії та синагогам. Остаточно з синагогами Умань прощається разом із знищенням спільноти в часи Голокосту й подальшою атеїстичною політикою Радянського Союзу, що призвела майже до повного знищення життя юдейських спільнот.
В Умані початку ХХІ століття замість старих синагог можна побачити пустирі або адміністративні чи інші заклади. Урбіцид, чи руйнування сакральних споруд будь-яких релігійних конфесій, перетворення, наприклад, синагог на інші за функціоналом місця для потреб міст та містечок – це була цілеспрямована політика Радянського уряду. Приблизно з кінця 50-х років така практика розповсюдилась в усіх містах, де колись було багато євреїв, ця ж доля не оминула й Умань. Навіть, якщо в містах мешкали євреї, що пережили Голокост, вони не могли відкрито захищати синагоги – такі дії трактували як сіоністські (тобто націоналістичні) та антирадянські.
У випадку Умані дві синагоги в результаті закриття та будівництва в районі древнього єврейського кварталу підприємства, опинилися на території заводу "Мегомметр" та були перетворені на підсобні приміщення чи цехи, одна з синагог у центрі міста була перелаштована на спортивну залу. Про долю інших ми не можемо нічого сказати впевнено, оскільки їх важко локалізувати: в Календарях-довідниках вказано тільки вулиці, де знаходились синагоги та молитовні будинки, проте не зазначені номери будинків.
Загалом у 1914 році в Умані було чотири синагоги та п’ятнадцять молитовних шкіл. Жодна з цих синагог в Умані не ознакована. Також вони виключені із сучасного історичного наративу і туристичних маршрутів, якщо ми говоримо про загальну історію міста. Після революційних подій початку ХХ століття єврейське життя уманчан стрімко змінювалось та модернізувалось, проте в ньому ще було місце релігії та синагогам. Остаточно з синагогами Умань прощається разом із знищенням спільноти в часи Голокосту й подальшою атеїстичною політикою Радянського Союзу, що призвела майже до повного знищення життя юдейських спільнот.
Авторка тексту – Олена Андронатій.
Фото: Світлана Паламарчук.
