Метод кітчу: культурна спадщина Львова
  • Тексти

    Метод кітчу: культурна спадщина Львова

    • 27 Листопад, П’ятниця

UNESCO та ICOMOS дали світу визначення культурної спадщини та чіткі критерії відбору. Втім, на ментальних картах кожного з нас терміни змінюються. Хтось отримав травматичний досвід в школі і плакав над картинками ЗНО зі щирою ненавистю до кожного «об’єкту спадщини». Інших навчили поважати кожний дзбанок вдома та прискіпливо його берегти. Спадщина зараз – поняття емоційно забарвлене, а через те й викривлене. Розібратись з її станом на прикладі Львова спробували з дослідником та істориком Богданом Шумиловичем.

Сприймати Львів як культурну столицю України вже певна аксіома. Багато старих споруд, площа Ринок, центр та історія, котра за ним ховається. Картина міста радше сформований трафарет для приваблення туристів та розвитку інфраструктури. Управління туризму Львівської міської ради, Управління охорони історичного середовища та новостворене Бюро спадщини майстерно вправляються в промоції, котра, на жаль, не завжди несе за собою смислове навантаження. Чи це проблема сьогодні?

З одного боку, створена стереотипна рамка, в яку легко запхати, що Львів унікальна і культурна столиця. З іншого, якщо розпитувати самих мешканців, що і чому має значення, – знання вже не такі хороші. Люди отримують картинку, проте інформації для них замало.

Існує декілька установ, які регулюють управління культурною спадщиною Львова, серед них – Управління охорони історичного середовища та Бюро спадщини. Недоцільно заперечувати, що адміністративні органи проводять свої роботи, які можна назвати адвокацією: говоримо, спонукаємо, захищаємо. Однак до дії доходить не часто. Населення міста витісняється. Майже весь історичний центр (принаймні, головні кам’яниці площі Ринок) перебувають у приватній власності та експлуатуються переважно як хостели або ж кнайпи.

До прикладу, кейс кам’яниці Седмирацької на пл. Ринок 42. Будівля залишалась чи не однією з останніх у ансамблі площі Ринок, яка не перейшла в приватну власність. Висвітлення у медіа інформації про оголошення конкурсу на приватизацію будівлі потягнуло за собою громадські слухання тривалістю у півроку. Лише завдяки втручанню діячів культурних середовищ міста Седмирацька набула статусу комунального мистецького простору, де вже минулої осені відбувся «Український Зріз». Чи хвилюють адміністративні органи «реальні» питання спадщини? Очевидно, так, але підхід до їх розгляду відбувається з політичної точки зору, коли про долю та свідомість громади забувають, допоки громада не говорить сама за себе.

Населення міста, можна сказати, витісняється. Серед ансамблю площі Ринок зараз не залишилось будинків, у котрих проживали б мешканці Львова. І ця проблема стосується не лише площі, таку ж ситуацію спостерігаємо в усьому центрі міста. Чим далі люди від безпосередніх об’єктів, тим менша їх пам’ять/усвідомлення цінності про них. Зараз цілком доречно запитувати себе та інших, кому належить місто і як воно сприймається.

Збережена архітектура старого Львова поєднує у собі Ренесанс XVI—XVIII ст. та сецесії; готика у місті є доволі дивною і майже не присутня – лише певні собори, як-от собор Св.Ольги та Єлизавети, шпилі соборів як окремі елементи. Загалом, поєднання стилів в місті доволі гармонійне. Чого не скажеш про новобудови, які намагаються втиснутись у серце міста. Причини порушення такого балансу не варто шукати лише серед забудовників. Коли ми говоримо про спадщину, варто розглядати процес її успадкування як комплексну схему. Від школи через університети, а далі – процес life learning. У свідомість громади не можна закласти, що є цінністю, а що – ні, що варто зберігати, а де можна руйнувати.

Багато речей, котрі людина не здійснювала, не стають частинами її практики. І тут дуже важко говорити про присвоєння. Так само і зі спадщиною – не бачив чи не відчував, значить воно тобі не належить, а тоді який вже сенс перейматись? Коли я був студентом, ми ходили на Личаківське кладовище та просто ходили містом і малювали альбоми з його об’єктами. Це створювало ефект привласнення. Це робило місто «нашим», а відповідно і все, що у ньому знаходиться. І це проблема сучасної системи – практик майже немає.

Більшість цікавих проєктів, пов’язаних з темою спадщини у Львові, зараз проводять сусідні країни. Це не дивно, адже Львів доволі довго був не українським містом. Постає новий виклик – мешканці міста не можуть знайти свою ідентифікацію. Наприклад, та ж громада Польщі активно фінансує проєкти, пов’язані зі сторінками їх власної історії на теренах Львова. З цієї ретроспективи фраза «Moj Lwow» вже не здається такою простою.

Як працювати зі спадщиною? Ми живемо у період, коли світ заповнився кітчем. Беззаперечно, він веде свої ігри з пам’яттю. Це певний режим, коли медіа впливають на людину. Ми хочемо включити камеру, щось зафіксувати, але в той же момент переходимо на інші процеси, – відтворення. Це суть кітчу, він нами маніпулює.

Коли люди маніпулюють минулим, вони вже мають нахили до кітчевості. Але це не погано. Кітч – важливий агент, адже він легко продає, робить об’єкти більш привабливими та доступними. Зі своєї сторони, спадщина повинна конструювати діалог, якусь дискусію. Якщо включимо момент ідеології – простіше уникнути кітчу. Але тоді питання, як пройде дискусія за сучасних умов та якими будуть «продажі».

Можемо вводити нові сприйняття спадщини в систему освіти, створювати проєкти, працювати з певними фокус-групами. Однак потрібен агент, котрий може нести об’єкти та сенси у «широкі кола». Тут однозначної відповіді немає. Кітч дійсно актуалізує спадщину. Через спрощення формулювання і штампи включає певні монументи, певні проблеми. Кітчифікована історія спрощена, але терапевтична. З іншого боку, сила кітчу перетворювати важливі речі на товар просто вражає, адже тут відбувається знецінення, а з усіх сенсів залишаються гроші. Питання роботи зі спадщиною на ментальних картах жителів міст залишаються відкритими: тут немає однозначних за і проти.

Кількість туристів, які обслуговуються у Львові, актуалізують спадщину. Але тут проблема у спрощенні. Тому місто, наприклад, проводить форуми гідів, якщо говорити про туристів. А для містян мало б бути щось подібне, щось, що може пояснювати спадщину. Втім, у нас основний фокус на школу та університети. Для дорослих мало подібних просвітницьких інституцій, з цією аудиторією наразі не знають як працювати. Тож подібні досвіди ще треба вивчати.

Текст: Євгенія Стефашко

Фото: Facebook Богдана Шумиловича


UNESCO / ЮНЕСКО – міжнародна спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй, яке має на меті сприяти «утворенню миру, викоріненню бідності, сталому розвитку та міжкультурному діалогу через освіту, науку, культуру, спілкування та інформацію». 
ICOMOS / ІКОМОС – професійне об'єднання, яке працює над збереженням та охороною місць культурної спадщини в усьому світі. Зараз штаб-квартира якого знаходиться в Парижі, ICOMOS був заснований у 1965 році у Варшаві в результаті Венеціанської хартії 1964 року і пропонує поради ЮНЕСКО щодо Всесвітньої спадщини.

Відкрий спадщинуДізнавайтесь цікаве про культурну спадщину