Із природними змінами чи руйнацією історія місць фрагментується, однак не припиняється. Місця продовжують зберігати у собі пам’ять про минуле, а з нею і історії тих, чиї життя пов’язані із місцем. Дослідниця Алляйда Ассман переконує, що тяглість, яка обривається в силу різних обставин: війн і руйнувань, природних і штучних катаклізмів, зрештою, часу і забування, не можна відновити. Однак, завдяки історіям людей, їхнім спогадам та ідеям, а також збереженим об’єктам до неї можна долучитись, зшиваючи і переплітаючи досвіди минулого.
Сьогодні ми дедалі частіше стаємо свідками того, коли непомічені місця й історії, нерідко маргіналізовані, провокують інтерес та набувають нової цінності. Це, своєю чергою, провокує ширші питання, якою є історія, чим є спадщина та як взаємодіяти із її спадками сьогодні?
Спадок, який ми отримали внаслідок ХХ століття і його довгого мовчання, складний і складений із фрагментів глобальних ідеологій та соціополітичних криз, війн і відновлень, неодноразових змін кордонів, а з ними і життєвих траєкторій, міжкультурного сусідства, можливостей і викликів, прогресу та творчого експерименту. Ще до Другої світової війни в частині українських регіонів продовжувало існувати етнічне пограниччя — не як простір реальних кордонів, а радше традиційний спосіб життя в умовах культурних відособленостей. Представники і представниці різних етноконфесійних груп (українці, євреї, поляки, чехи, німці) співжили в одному сусідському просторі, спілкуючись різними мовами та сповідуючи різні релігії, а проте взаємодіючи та співпрацюючи з “іншими” у різних ситуаціях (побутова комунікація, економічна діяльність) і подекуди конфліктуючи через відмінні ціннісні системи й протистояння за обмежені ресурси. У Західній Волині, Східній Галичині і подекуди в інших регіонах України етнічне пограниччя, як елемент традиційного світу, не пережило Другої світової війни й зіткнення з модерними ідеологічними проєктами. Його зникнення мало увінчалося стиранням пам’яті про цей особливий традиційний простір співжиття різних етнічних груп — як спосіб довершення конструювання модерної радянської ідентичності шляхом переписування/переозначення спільного минулого. Проте можливості навіть тоталітарної влади у ХХ столітті виявилися обмеженими, тож фрагментовано пограниччя продовжувало проступати крізь пофарбовані й реконструйовані згідно нових ідеологічних канонів об’єкти матеріального спадку на рівні розмаїтих просторових маркерів. Тут йдеться і про безмовні будівлі незвичного архітектурного стилю, й екзотичні імена людей (вимовляючи які новим поколінням мешканців ставало все важче правильно ставити наголоси), і написи вже незнайомими мовами, що іноді наче той палімпсест непевно і нечітко проглядалися з-під нової та не надто якісної штукатурки чи фарби, що з часом швидко обсипалася зі старих приміщень, не бажаючи приживатися. Продовжувала функціонувати і фрагментована пам’ять про пограниччя на рівні розповідей старших членів сімей, які пам’ятали цей світ та різних форм мовного дискурсу.
Перелік успадкованого багажу можна продовжувати незліченно. Та все ж, як цей спадок дозволяє уявити минуле, а з ним і майбутнє? Як вибудовувати діалог між пам’яттю тих, хто мешкали у містах і селах раніше, і теперішніми, але й також майбутніми мешканцями? Як через помічання перетинів і взаємодій у минулому: несподіваних і шаблонних, прогресивних та деструктивних, — переплітати досвіди різних середовищ? Як оповідати історію місць голосами нових мешканців? Як ми можемо, і чи потрібно, “розговорювати” місця і простори, які звикли до мовчання? А разом із тим, як попри значне пожвавлення розмов довкола спадщини і минулого, підважувати екстрактивний підхід до спадщини?
Ці питання супроводжуватимуть серію “Плетива спадщини”, у якій ми спробуємо переплести досвіди різних міст, містечок і сіл, голоси їхніх мешканців і ширші історичні контексти. У досвіді минулого та практичних викликах сучасного шукатимемо відповіді, як сьогодні взаємодіяти з минулим і спадщиною відповідально. Розгорнеться подієва програма, головним чином, у Львові, Меджибожі, Рівному, Умані та інших містах.
Проєкт “REHERIT 2.0: Спільна відповідальність за спільну спадщину” посилює бачення багатокультурної спадщини українських міст і містечок як спільного надбання, що пожвавлює культурний розвиток, сприяє критичному мисленню і подоланню дискримінацій, стимулює місцевий соціально-економічний потенціал, зокрема через зростання туризму, залучення інвестицій та підтримку бізнесу у сферах культури. “REHERIT 2.0” реалізують команди Центру міської історії та Центру “Регіональний розвиток” Агенції економічного розвитку PPV за фінансової підтримки Європейського Союзу.
КОМАНДА
- Петро Долганов, Вікторія Панас, кураторська група
- Софія Дяк, Марія Кравченко, Мар’яна Мазурак, консультування
- Інна Золотар, координування
- Софія Андрусишин, організаційний супровід
- Єлизавета Боброва, комунікаційний супровід
- Ярина Панів, фінансовий супровід
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її наповнення є винятковою відповідальністю партнерів проєкту “REHERIT 2.0” і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.