Вважається, що під час повномасштабної війни кількість комунікацій українців із європейською і загалом міжнародною спільнотою у фаховому, гуманітарному та політичному полях значно збільшилася. Це і так, і не зовсім так водночас, і надалі в тексті знайдеться ширше пояснення, чому саме. У двох словах, спільні дії почалися не вчора і не два роки тому, тож скоріше змінився погляд на них і масштаби.
Заразом саме в час, коли росія руйнує житло, інфраструктуру і пам’ятки, викрадає та привласнює українське мистецтво, а головне — краде ресурс нашої країни — людський, часовий, фінансовий, такий потрібний для того, щоб вистояти й відновитися, підтримка друзів України часто стає життєдайною в буквальному сенсі.
Тому нам важливо говорити вголос про те, що відновлюється. Про проєкти й ініціативи, які повертають до життя цінні для національного та світового спадку об’єкти та сенси.
На цьому шляху немає маленьких і великих досягнень. Кожна зміна може розкритися по-різному. Що важливіше — чиста річка чи нова школа? Збережена пам’ятка чи збережена пам’ять? Відтворений маршрут чи оздоблення на фасаді історичного будинку?
Будівлі, пам’ятки, простори, ідеї, все це — фрагменти одного цілого, нашої ідентичності. Збережені, вони дозволять країні залікувати рани минулого й теперішнього.
На щастя, таких ініціатив багато, тому наша розповідь підсвічує вибрані проєкти в різних куточках країни. Від малого до великого — говоримо з людьми і про людей, які рухають зміни.
Одеса і її тисячі дверей
«Тисячі дверей Одеси» — майстерня столярної реставрації. Ці люди з 2019 року повертають до життя старовинні двері та фасади одеських будинків. «Тисячі дверей» були засновані Костянтином Ємельяновим та Олександром Левицьким у співпраці з ГО «Архітектура Одеси». Керує технічним процесом реставрації Костянтин Краєв.
Роль у масштабуванні діяльності майстерні відіграла також ГО «Центр проектних ініціатив “ДІРЕКТ”». Її співзасновниця Дар’я Бабілунга виступає координаторкою грантового проєкту «Дверей», який наразі втілюють одеські захисники спадщини.
Від початку завданнями команди було відновлення об’єктів міського середовища, популяризація ідеї збереження історичної спадщини серед містян, роль «містка» між мешканцями історичних будівель та реставраторами й меценатами, а також дослідницька діяльність: систематизація об’єктів, створення мапи та каталогу історичних дверей Одеси з архівними матеріалами й кресленнями.
Ініціатива «1000 дверей Одеси» отримала підтримку Програми ЄС. Її повна назва — Фонд громадянського суспільства країн Східного партнерства (EaP Civil Society Facility, CSF). Це фінансований Європейським Союзом проєкт, який реалізується міжнародним консорціумом на чолі з ірландською організацією GDSI Ltd для розбудови потенціалу організацій громадянського суспільства в 6 країнах Східного партнерства.
До 2024 року ГО «Тисячі дверей Одеси» разом із ГО «Центр проектних ініціатив “ДІРЕКТ”» на виділені кошти мають реалізувати програму реставрації та інформаційно-просвітницьку кампанію, яку вони описали в гранті.
Наразі працює сайт 1000doors.org із можливістю формування заявок на реставраційні роботи, наповнюється каталог історичних об’єктів і словник термінів. Команда працює над розробленням освітніх заходів та екскурсійних маршрутів Одесою, які розповідатимуть учасникам про раритетні двері, датовані кінцем XIX — початком XX ст., наявні й ті, що вже були відновлені памʼяткоохоронцями. Олександр Левицький розповідає: зараз реставраторами відновлено 19 об’єктів і анонсовано ще про 16 дверей, які чекають на оновлення.
«Процес роботи має такий вигляд: жителі історичних будинків, під’їздів залишають заявку на нашому сайті. Коли ми готові взятися за наступні двері, зв’язуємося з ними, підписуємо юридичні документи і демонтуємо двері. Ставимо тимчасові й беремося за роботу. Після того, як двері відновлені, повертаємо їх на своє місце. Це через місяць-півтора або два-три, залежно від складності роботи й багатьох інших факторів», — пояснює Олександр.
Реставратор розповідає, що в стані дверей можуть бути особливості, які неможливо визначити заздалегідь, це стає відомо в процесі реставрації, очищення від нашарувань фарби тощо:
Двері будинку 32 по вул. Жуковського в Одесі. Джерело фото: pragmatika.media
«Назагал є патерн робіт: зняття шарів фарби, підготовче шліфування, яке дає можливість зрозуміти стан деревини та декоративних елементів — чи потрібно їх відновлювати або відтворювати. Також часто трапляються двері з кованими решітками, вони очищаються методом піскоструминної обробки. Втрачені або пошкоджені декоративні металеві елементи відновлюються в кузні. Після кузні двері їдуть до нас, де ми намагаємося якомога швидше покрити металевий виріб трикомпонентною фарбою, яка захищає їх від корозії і впливу зовнішнього середовища».
«Євросоюз сплачує низку наших витрат, але ми також були б дуже вдячні донаторам, які можуть підтримувати проєкт внесками на наш офіційний рахунок громадської організації». Левицький зазначає: стабільне фінансування і більша увага до міських реставрацій із боку муніципалітету, влади та локальних бізнесів (які інколи і експлуатують будівлі, де розташовані об’єкти, що потребують відновлення) могла б забезпечити більш продуктивну роботу.
Щодо планів на майбутнє, за словами співзасновника «Тисячі дверей Одеси», команда бачить себе до середини літа 2024 року, на подальші плани впливає низка факторів, зокрема й воєнний стан. На попередньому місці, де команда орендувала приміщення майстерні, був приліт, але Олександр каже про це «легко відбулися» — було розбите скло та пошкоджені двері, постраждала електрика.
Олександр Левицький: «Стараємося працювати й не відволікатися. Тому що війна війною, а реставрація за розкладом»
На думку реставратора, важливо зосереджувати увагу на рідкісних елементах — як-от дверях, вікнах, воротах. Якщо не вдається реставрувати будівлі повністю, то хоча б ті їх частини, які зношуються. Це б дозволило підготуватися до туристичних сезонів, що будуть актуальними після війни, скласти туристичні маршрути Одесою, які б продемонстрували, як може змінюватися культурна спадщина в конкретних випадках, протиставляючи їх загальному стану речей. Наприклад, реставрація фасадів є більш дорогою та складною в реалізації.
Очищення елементів від нашарувань перед реставрацією. Джерело фото: instagram.com/1000doorsofodessa
Олександр Левицький: «Я вважаю, що важливо зосередити увагу на артефактах, — із них складається місто»
Співзасновниця «Центру проектних ініціатив “ДІРЕКТ”» та координаторка грантового проєкту, який реалізує ГО «Тисячі дверей Одеси», Дар’я Бабілунга розповідає, що для учасників команди дуже важливим було привернути увагу до проблематики діяльності реставраторів в Україні: «Ще до повномасштабної війни Олександр Левицький і команда хотіли цим проєктом акцентувати на своїй діяльності: що скоро у нас не буде кому кваліфіковано реставрувати. У них величезні плани розвивати цю галузь. Я вважаю, що проєкт дав їм можливість утримувати майстерню, виконувати роботи у відповідному приміщенні з потрібним обладнанням. Наприклад, частину коштів витрачено на обладнання, яке нереально купити за власні кошти, якщо ти реставратор і громадський діяч, а не підприємець. Тому це надзвичайна допомога».
Чернігів і його дерев’яне мереживо
Дерев’яне мереживо — поетична назва різьблених із дерева оздоблень віконниць, карнизів, сандриків (Від італ. sandric, лат. sanidis, грецьк. σανις — дошка. — Прим. ред.), накладок та інших декоративних елементів фасадів.
Дерев’яне зодчество є характерним для Чернігівщини, цей спадок дуже вразливий, адже нині така традиція вже фактично не відтворюється під час зведення будинків, а війна підвищує ризики руйнувань. Ажурна деревина легко може бути пошкоджена часом, вологою чи вогнем. Будівлі з «мереживом» переважно датуються кінцем ХІХ — початком ХХ століть. Це поважний вік, у якому вони потребують уваги, інакше ці скарби зникнуть назавжди.
«Людська байдужість — два слова, які описують основну проблему в питанні збереження спадщини. І відсутність механізму відповідальності», — Станіслав Іващенко
«Дерев’яне мереживо Чернігова» — некомерційний проєкт, заснований у 2018 році. Автором ідеї та керівником є Станіслав Іващенко, основа команди — три-чотири десятки людей, які беруть активну участь у різних ініціативах проєкту. Захисники спадщини організовують толоки та відновлюють будинки, ведуть дослідницьку діяльність — це фото- й відеофіксація, пошуки інформації про історію зведення і власників; розповідають про дерев’яну архітектуру Чернігівщини широкій аудиторії.
Станіслав Іващенко говорить: на сьогоднішній день командою відновлено 9 будинків, ще 3 в роботі. На сайті «ДМЧ» demer.cn.ua є інформація про приблизно 300 об’єктів, вона може бути більш або менш повною, залежно від того, що вдалося дізнатися про будівлю.
У процесі розроблення — новий сайт проєкту, в його оновленій версії заплановано опублікувати відомості про 400–500 будинків.
Команда «ДМЧ» відновлює старовинні будинки з дерев’яним оздобленням і веде дослідницьку діяльність. Фото: Богдан Жовток
Тривалий час чернігівські активісти співпрацюють із фахівцями з кафедри технологій машинобудування та деревообробки університету «Чернігівська політехніка», засновник «ДМЧ» називає виш партнером № 1. Підтримував ініціативу сумський виробник фарб Polysan, цього року бізнес допоміг матеріалами для відновлення одного з будинків.
Іващенко також говорить про разову співпрацю з проєктом «Толокар» — це мобільні майстерні цифрового виробництва, оснащені різним обладнанням, які можуть виїжджати на локації. Використання цифрових інструментів дозволяє залучати світовий науковий та інженерний досвід у вирішенні локальних гуманітарних завдань, тому що є міжнародна мережа фахівців, які обмінюються думками. «Толокарці» допомагали в Чернігові у відновленні одного з будинків.
У 2023 році проєкт «Дерев’яне мереживо Чернігова» виборов грошовий грант польської фундації EID Ukraine. Спробувати свої сили в грантовій програмі «ДМЧ» запропонували самі представники фундації, зацікавившись їхньою роботою.
«На ці гроші ми профінансували роботи на двох будинках — це будинок по вулиці Земська, 1 і будинок на Музейній, 2-Б. Проте кошторис цих двох проєктів вийшов за рамки тих коштів, які ми отримали, тому йдеться про співфінансування», — пояснює Стас Іващенко. Також команда періодично отримує інструменти та деякі витратні матеріали від закордонного мецената, українця за походженням, який мешкає в США.
Команда «ДМЧ» відновлює старовинні будинки з дерев’яним оздобленням і веде дослідницьку діяльність. Фото: Богдан Жовток
Іващенко зазначає: чим більше у проєкту партнерів і друзів, як місцевих, так і міжнародних, тим легше вибудовувати роботу і пришвидшувати її, брати більше будинків, підтягувати ресурс інших експертів, віддавати певні завдання на аутсорс.
Зважаючи на війну і труднощі, зараз команда працює за більш стислим розкладом, ніж раніше, але цього року мають рекордну кількість об’єктів. Триває робота над сайтом, експерти «Дерев’яного мережива» беруть участь у зйомках та YouTube-проєктах.
«Ми так само працюємо над відновленням фасадів, і цьогоріч — із найбільшою кількістю будинків. Паралельно проводимо екскурсії, у нас люди їздять в експедиції й досліджують нові населені пункти. Далі продовжуємо займатися музейним напрямком — збирати інформацію, зразки мережива. Я планую в холодну пору року організувати експозицію старих зразків різьблення», — розповідає засновник проєкту.
Джерело фото: instagram.com/demer.cn.ua
Головною перепоною для збереження спадщини Станіслав Іващенко називає байдужість пересічних людей, балансоутримувачів, влади і старі звички, коли «все колективне, а отже, не моє, і не я маю нести за це відповідальність».
«Відновлення фасадів будинків, по-перше, не є такою дорогою історією. По-друге, якщо її розтягнути в часі, наприклад, на пів року-рік, то це взагалі досить дешеве задоволення. Здерти фарбу, пофарбувати наново, вирізати нове мереживо… Я би сказав, що це про людську байдужість — два слова, які описують основну проблему в цьому питанні. І про відсутність механізму відповідальності, якщо мова про зареєстровані пам’ятки історії чи архітектури. У нас, коли йдеться про замки чи палаци, мешканці сусідніх населених пунктів розбирають їх на будматеріали або на території випасають корів», — констатує захисник спадщини.
Професія «грантрайтер» і невтрачені можливості
«Раніше мені здавалось, що десь 20% населення знає, що таке гранти і як це приблизно працює. Під час війни 80% хоч раз чули про слово “грант”. Але в більшості випадків люди не вникають у деталі, що це таке», — Дар’я Бабілунга
Зі співзасновницею одеського ГО «Центр проектних ініціатив “ДІРЕКТ”» та Let’s Odesa, консультанткою Дія.Бізнес в Одесі, грантовою менеджеркою Дар’єю Бабілунгою ми поспілкувалися про програми допомоги та грантові ініціативи для України в цілому, щоб зрозуміти тенденції та узагальнений «портрет» осіб або організацій, у яких є запит на таку підтримку.
Грантменеджер, грантрайтер, фандрайзер — нові професії для нашої країни, і Дар’я заявляє про їх існування:
«На одному з публічних заходів я вперше в житті назвала те, чим займаюся. Я грантрайтер. Взяла мікрофон і запитала — а чи розумієте ви, що ми існуємо? Вважаю це особистою перемогою».
Експертка розповідає: європейські програми, фонди працювали задовго до того, як стали відомими в Україні, їхніми можливостями давно користується європейська молодь. Співробітництво українських організацій із платформами Європи та США почалося до війни, в рамках налагодження співпраці, добросусідства, нашої інтеграції до ЄС.
Окрім прямих змін моделей взаємодії, спричинених війною, наразі в Україні з’явилася велика кількість локальних громадських організацій-регрантерів, які взаємодіють із міжнародними фондами і пропонують можливості отримати порівняно невеликі кошти. Це допомогло зробити саму ідею гранту в Україні більш впізнаваною.
Дар’я зазначає: раніше (з грантами вона працює з 2015 р.) на пропозиції до ГО попрацювати разом, щоб ті змогли отримати грантову підтримку, вони часто реагували як на «безкоштовний сир у мишоловці». Зараз це ставлення суттєво змінилося.
Дар’я Бабілунга: «Чому мала статися війна, щоб це ось так почало працювати?»
Під час презентації грантового проєкту «1000 дверей Одеси». Фото надане Дарʼєю Бабілунгою
До повномасштабної війни ГО «Центр проектних ініціатив» втілювали проєкти самостійно.
«Крім “Тисячі дверей”, ми працювали над соціальними ініціативами у співавторстві з владою, бізнесом, підприємцями. Це було завжди про некомерцію — туризм, медіа, культуру, архітектуру, соціальні проєкти», — зазначає грантова менеджерка.
Із 2020–21 рр. «Центр» почав консультувати інших, у їхньому доробку вже був успішний досвід роботи з великими програмами, Українським культурним фондом. До них зверталися громадські організації, які хотіли досягти схожих результатів.
«Це був час, коли існувало багато конкурсів від європейських комісій для об’єднання держави і громадських комунікацій», — розповідає Дарʼя. На той час для низових ініціатив участь у великих програмах без погодження з державними органами була неможливою.
«Під час війни все змінилося, я не можу сказати, що це зовнішні фактори. Міняємось ми і компетенція. Ми починаємо розуміти, що нам цікаво працювати і з бізнесом, і з ГО, і з фізичними особами», — продовжує Бабілунга. Велику частку зараз займає робота з благодійними фондами.
Щодо культурних програм і збереження спадщини, за спостереженням експертки, на початку повномасштабної війни їхня кількість якраз не збільшилася, бо постали інші пріоритети — гуманітарні.
Двері під’їзду флігеля біля будинку Григорія Маразлі, збудованого в 1835 р. Відновлені в рамках проєкту «1000 дверей Одеси» за підтримки Європейської комісії. Джерело фото: instagram.com/1000doorsofodessa
«Перші пів року люди роз’їжджалися, всі лякалися. Ті, хто вже почав проєкти, думали — хіба їх можна імплементувати? Конкурс, у якому ми брали участь із «Тисячами дверей Одеси», по Україні вибороло 15 проєктів. Згодом нам сказали, що під час війни на реалізації залишилося 3 або 4. Решта згасли саме через нові виклики або стали фізично неможливі через тимчасову окупацію чи воєнні дії. Десь це територіальні питання, а десь розпалися команди, — згадує Дар’я. — На початку повномасштабної війни почали приїжджати місії з різних країн, хтось від посольств, хтось від певного міста, Європейський Союз, американські фонди. Вони запитували, в чому є потреби, це фінансувалося не як гранти, без пунктів виконання тощо. Перевіряли документи, чи справді люди щось впроваджують, дивилися приміщення. Війна, все треба робити швидше, скоріше. І було якось не до культури».
Саме зараз за кількістю звернень за консультаціями переважає культурний сектор, на другому місці — освітній, решта — гуманітарні проєкти. Зацікавлена в підтримці і українська креативна індустрія, але для творчої спільноти проблемна ланка — опанувати документацію й умови.
Регіонально, спираючись на власний досвід комунікації, експертка виділяє захід країни — міста Львів, де з програмами міжнародної взаємодії та допомоги активно працює міська рада, і Рівне, а також Вінницю. Одеса в цьому плані поки відстає за кількістю ініціатив.
«Не всі розуміють, що в грантових проєктах працюють люди. Що є трудова угода, і це для них робота», — Дар’я Бабілунга
У своїй роботі зараз грантменеджерам часто доводиться розбивати міфи, наприклад відбувся сплеск зацікавленості фізичних осіб до грантових можливостей. Є особи, які змінили місце проживання й через це втратили можливість працювати за фахом. Проте не всі з них розуміють коло умов, які мають бути витримані, щоб участь стала можливою. Не всі гранти підходять усім.
Часом люди із цікавими ініціативами не можуть розраховувати на підтримку через відсутність у них зареєстрованої організації чи бізнесу, акредитації або ж через своє місцеперебування.
Для деяких ідей більш продуктивним є подання заявки з бізнес-моделлю на підтримку бізнесу в Україні, наприклад у Дії.
Відреставровані двері на вул. Жуковського в Одесі (фрагмент), прибутковий флігель Г. Фельдмана. Джерело фото: instagram.com/1000doorsofodessa
Дар’я окреслює проблематику, притаманну воєнному часові: із «Центром проектних ініціатив» часто консультуються благодійні фонди, які планують подаватися на грант або вже отримали міжнародну допомогу. Волонтери під час війни інколи почуваються розгубленими, коли на них «звалюються» так потрібні їм кошти. Часто вони працюють у важких умовах біля лінії зіткнення й відчувають труднощі у спілкуванні з донорами або їхніми представниками.
«Ці люди не про документи, вони не мають на це часу. Допомагають щодня військовим і цивільним, їздять працювати під обстрілами, — констатує грантова менеджерка. — В них немає змоги писати звідти в певний час, вони взагалі можуть загинути. Наприклад, у момент, коли ти їдеш у Херсон або під Донецьк, або на «нуль», тобі кажуть: дайте 3 комерційні пропозиції, щоб довести, що вас везе транспортна компанія, а не водій Василь у селі — а це саме водій Василь…».
«Я маю багато задумів, щоб побудувати міст між організаціями, які роблять нереальні проєкти, але вони не про документи, бо не мають на це часу», — Дарʼя Бабілунга
Грантрайтерка розповідає: більше ніж за рік від початку повномасштабної війни вона бачить зміни в культурній спільноті.
«Що дійсно мене радує — люди готові робити творчі проєкти, вони знову мають якесь натхнення. Розуміють, що сильні в певній сфері, і намагаються допомогти країні під час війни саме в тому, де сильні. Наприклад, знімати документальні фільми з перекладом і субтитрами, щоб донести інформацію за межі України. Спочатку були запити — як можна виграти грант, щоб щось зробити в Європі? Зараз навпаки — а що можна зробити в Україні? Що можна зробити, щоб до нас приїхали?.. Тож усе інтегрується до України, а не з України, це дуже гарна тенденція».
«Зараз все інтегрується до України, а не з України, і це дуже гарна тенденція»
Львів: скарби фасадів, пам’ять і громадська активність
В умовах повномасштабної війни Львів став хабом для багатьох культурних ініціатив. Місто часто першим зустрічає гостей, які приїжджають в Україну, та має щільний календар подій — зустрічей експертів, конференцій, форумів.
Із 2018 року міською владою реалізується Програма співфінансування оновлення історичних брам і вікон, яка набула популярності у мешканців. Було передбачено, що 70% вартості робіт оплачує міська рада, а 30% — самі мешканці, які можуть подавати заявки на участь. Під час реставрації вікон співфінансування здійснюється у співвідношенні 60% на 40%, для заміни металопластикових вікон на дерев’яні — 50% на 50%.
Відновлення історичних дверей у будинку 5 на вул. Карманського у Львові. Джерело фото: spadshchyna.lviv.ua
У Львівському комунальному підприємстві «Бюро спадщини» управління охорони історичного середовища, яке координує цю програму, розповідають:
«Від початку широкомасштабного вторгнення за бюджетні кошти в Україні здійснюється фінансування лише критичної інфраструктури, захищених видатків та ЗСУ. Попри війну, серед мешканців міста є велика зацікавленість у реставрації цінних елементів їхніх будинків, тому ми звернулися до іноземних фондів із проханням допомогти у фінансовій підтримці міської програми співфінансування. Тим, хто на нього відгукнувся, був німецький фонд Ебергарда Шьока (Eberhard-Schöck-Stiftung). Наша співпраця в цій програмі успішно триває вже два роки. Ми будемо старатися продовжувати її надалі, адже результати та статистика чудові».
У рамках львівської програми співфінансування були відновлені два вікна в будинку 143 по вул. Б. Хмельницького. Джерело фото: spadshchyna.lviv.ua
В умовах повномасштабної війни фонд Ебергарда Шьока співфінансує частку, яка раніше покривалася за рахунок бюджетних коштів.
Минулого року за координацією ЛКП «Бюро спадщини» було відновлено 29 брам і 16 вікон у будинках, які належать до історичного ареалу міста, а також замінено на дерев’яні 12 вікон і балконних блоків.
Наразі ЛКП «Бюро спадщини» є координатором програми співфінансування оновлення віконних і дверних заповнень житлових будинків, які розташовані на території історичного ареалу міста, і виконавцем програми проведення ремонтно-реставраційних робіт балконів будинків — пам’яток культурної спадщини, яка триватиме до 2025 року. Учасниками програми можуть бути власники балконів, еркерів і лоджій, розташованих на головному фасаді будинку — пам’ятки архітектури.
Наприклад, однією з останніх реалізованих робіт у співпраці з фондом є відреставрована брама на вулиці Щепкіна, 5, що неподалік Будинку вчених. Загальна вартість реставраційних робіт становила 75 тис. грн. Із цієї суми фонд оплатив 52,5 тис. грн, а іншу частину — мешканці, які раніше подали заявку на участь у програмі співфінансування.
Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради продовжує співпрацювати з Національним інститутом польської культурної спадщини за кордоном Polonika, який опікується захистом і збереженням об’єктів польського походження або тематично пов’язаних із Польщею, що розташовані в країні чи за кордоном. Інститут «Полоніка» був заснований у 2017 році, це довга і продуктивна взаємодія. Сфери співпраці — реставраційні роботи для збереження рухомих і нерухомих пам’яток, видань, рукописів тощо, спільна дослідницька робота та каталогізація об’єктів спадщини.
У травні 2021 року Львівська облдержадміністрація підписала з Інститутом «Полоніка» меморандум про взаємодію для охорони спільної культурної спадщини на Львівщині. До підписання документу Polonika та українські й польські реставратори вже виконували відновлювальні розвідки та роботи за фінансування Мінкультури Польщі; так, у 2019 році реставратори працювали над відновленням фасаду колегіального костелу Святої Трійці в Олиці на Волині та виконували консерваційні роботи в костелі єзуїтів і Вірменському соборі Львова, у 2020 році були відреставровані скульптури та чаші на фасаді Домініканського собору (храм Пресвятої Євхаристії).
Скульптура Скорботного Христа з куполу каплиці Боїмів, до і після реставрації. Джерело фото: spadshchyna.lviv.ua
У рамках проєкту «Спільна спадщина» у 2023 році польсько-українською групою реставраторів були виконані відновлювальні роботи надгробків і гробівців на Личаківському цвинтарі.
Завдяки об’єднанню зусиль Інституту «Полоніка», Львівської національної галереї мистецтв та львівських реставраторів була досліджена й відновлена скульптура Скорботного Ісуса з каплиці Боїмів. Унікальна пам’ятка авторства скульптора Андрія Бемера у 2021 році була демонтована з купола каплиці через руйнування і після початку повномасштабної війни евакуйована до Польщі, де й виконали реставраційні роботи. Незабаром Скорботний Ісус повернеться до Львова, наразі скульптура експонується на виставці у Варшаві.
Оновлена площа Коліївщини у Львові. Джерело фото: facebook Khrystyna Protsak (zahid.espreso.tv)
У КП «Бюро спадщини» управління охорони історичного середовища зазначають: серед успішних реалізацій, пов’язаних із міськими громадськими просторами, можна навести реконструкцію площі Коліївщини, виконану у 2021 році завдяки проєкту ReHERIT.
ReHERIT став спільним проєктом Управління охорони історичного середовища Львівської міськради, незалежної дослідницької установи «Центр міської історії», ГО «Лабораторія міського простору» та відділу культури Уманської міськради. Його реалізовано за фінансової підтримки Європейського Союзу.
«ReHERIT — це проєкт про переосмислення, актуалізацію та розвиток потенціалу матеріальної та нематеріальної культурної спадщини в Україні.
Для цього важливими є кілька компонентів: робота з людьми, спільнотами та просторами.
Реконструкція площі Коліївщини стала тим проєктом, у якому роботи з мультикультурною спадщиною було найбільше.
Це одна з найменших площ у Львові, розташована на території колишньої єврейської дільниці. Відкриття площі після реставрації відбулося у вересні 2021 року та було приурочене до Європейських днів єврейської культури та спадщини», — зазначають представники «Бюро спадщини».
Реставратори та будівельники відновили історичну криницю, яка є центральним акцентом площі. Під час робіт також були знайдені залишки давніх мурів і мощення.
Сьогодні ця площа користується великою популярністю у місцевих мешканців і туристів. Коли перехожі опиняються тут, то можуть краще зрозуміти, яку довгу історію має це місце, а також дізнатись більше про людей, які тут колись мешкали.
Вінниця. Зелені луки, чисті річки і об’єднання громади
Чи уявляєте ви Вінницю найбільш «зеленим» містом країни? Привід для цього є.
У 2015 р. першою серед міст Східної Європи Вінниця отримала Європейську Енергетичну Відзнаку. На початку 2022 року Вінницька міська територіальна громада першою в Україні проголосила Зелений курс у рамках Європейського зеленого курсу (ЄЗК), який передбачає досягнення кліматичної нейтральності. Була підписана відповідна декларація. На практиці це означає, що існує дорожня карта з планами для поліпшення стану довкілля в місті, які мають бути здійснені до 2030 року.
Зелений курс для Вінниці став можливим завдяки ініціативі «Інституту розвитку міст» і муніципалітету та підтримці проєкту «Інтегрований розвиток міст в Україні». Він реалізується Німецьким товариством міжнародного співробітництва GIZ та Швейцарською Конфедерацією SECO за фінансової підтримки урядів Німеччини і Швейцарії.
Бюро GIZ працює в Україні з 1993 року для підтримки реформ у секторі державного управління, сталого економічного розвитку, енергоефективності й захисту клімату. З початком великої війни в GIZ адаптували діяльність для гуманітарної підтримки українців і відбудови країни.
Проєкт «Інтегрований розвиток міст в Україні» (Integrated Urban Development in Ukraine) був започаткований у 2016 році з метою підтримки місцевого самоврядування в плануванні розвитку міст. У проєкті беруть участь Львів, Чернівці, Житомир, Вінниця, Полтава та Подільський район у Києві. Зараз триває ІІ фаза проєкту.
«Інститут розвитку міст» є комунальним підприємством Вінницької міськради, напрями роботи експертів — урбаністика, стратегії для міста, розбудова міжнародних зв’язків і розвиток громадянського суспільства (працює хаб «Місто змістів», де проводять тренінги та інші заходи).
Ми запитали у представників «Інституту розвитку» про те, які цікаві ініціативи були втілені у Вінниці останнім часом. Керівниця відділу урбаністики, ландшафтна архітекторка Тетяна Волошина розповідає: крім стратегічного напряму, фахівці зараз займаються темами озеленення і зміни клімату, захисту малих річок та гуманізації міських просторів.
«Нами реалізується проєкт «Луки Вінниці». Він практичний і простий за своєю суттю: до дерев, декоративних клумб і газонів ми додали новий формат озеленення. Адже луки надають багато екосистемних послуг: вони дозволяють ефективніше знижувати температуру, утримують вологу, зменшують рівень шуму та ерозію ґрунту, і дуже важливим є те, що вони допомагають покращувати міське біорізноманіття, — пояснює Тетяна Волошина. — Від фундації EID Ukraine на насіння і загалом на проєкт було залучено 1 тис. доларів. Наразі у нас засіяно декілька тестових ділянок, ми спостерігаємо, які рослини проростають, обмінюємося досвідом, на майбутнє сподіваємося знайти наших постачальників насіння місцевих видів. Проєкт безпосередньо втілили силами муніципалітету — посів і догляд здійснювали працівниці МКП Вінницязеленбуд».
До речі, подібна ініціатива була втілена цього року і у Львові. Луки з різнотрав’ям зеленіли у сквері Івана Павла ІІ, Саду Пам’яті, на меморіалі Небесної сотні та в кількох парках.
Експертка з озеленення та екології «Інституту розвитку міст» Любов Колосова зазначає: у Львові практику створення луків реалізовували інші відповідальні особи.
Подальший розвиток проєкту вона бачить у зміні підходів до косіння трав у місті.
«Такі практики вже існують в інших містах, наприклад, відповідний документ було розроблено та затверджено у Вроцлаві минулого року. Проте у нас ще немає остаточного бачення, як конкретно це має відбуватися. Є певні проблеми, вирішення яких потребує додаткових досліджень. Це визначення ділянок, придатних для реалізації підходу, поводження з ділянками за різних погодних умов, визначення часу косіння, покращення декоративності, контроль видового складу — зокрема щодо інвазійних видів, зміна ставлення до такого озеленення тощо. Створення декоративних лук — частина проєкту, яка більш направлена саме на популяризацію цієї практики. Оскільки насправді новостворені декоративні луки та обмеження косіння — це досить різні речі», — пояснює експертка.
Слідкувати за розвитком проєкту в соцмережах можна за хештегом #луки_вінниці.
Під час дослідження у Вінниці були виявлені 64 малі річки, включно зі струмками й потічками. Джерело фото: facebook.com/SmallRiversVinnytsia
Ще в місті Вінниця відроджують річки. Керівниця відділу урбаністики Тетяна Волошина розповідає: концепцію розвитку малих річок цьогоріч офіційно затвердили як міський документ.
«Малі річки Вінниці» — це проєкт інтеграції малих річок і струмків у міський простір. Як проголошує сторінка ініціативи у Фейсбук, «проєкт про воду, береги, людей та їх взаємодію».
«У нас відбуваються всілякі “софтові” активності, як-от чаювання на річках з екскурсіями та прогулянками, в майбутньому також плануємо попрацювати з окремими локаціями на річках. У ході досліджень міського простору і вивчення старих мап ми виявили в нас у місті, на додачу до Південного Бугу, 64 малі річки включно зі струмками й потічками. Для переважної більшості містян то не річки, а якесь непорозуміння, і зараз ми на етапі просвітницькому, оскільки насправді це прекрасний ресурс для пішохідної мережі та рекреації в місті. Багато річок не мають назв, та деякі все ж нам відомі, наприклад річки Перемиля, Тяжилівка, Дьогтянець, у якого є притока на ймення Дьогтянчик. Цього року було встановлено 8 тестових навігаційних вказівників, на яких зазначені імена річок і є QR-код, за яким можна перейти на мапу малих річок Вінниці», — говорить Тетяна Волошина.
Із навігаційними табличками та інформаційними заходами для проєкту «Малі річки Вінниці» в рамках екологічного компонента допомагає вже зазначений офіс GIZ, який разом із SECO реалізовує у Вінниці й низці українських міст проєкт «Інтегрований розвиток міст в Україні ІІ».
«Включеність міжнародної організації-донора в роботу з простором слугує для мешканців району маркером: проєкту можна довіряти», — Тетяна Волошина
Знаковим щодо прояву підтримки з боку GIZ і SECO стало відновлення парку «Хімік» у північно-східній частині району Замостя. Це єдина паркова зона в цьому районі міста. Тетяна Волошина розповідає: простір став демопроєктом ініціативи «Інтегрований розвиток міст в Україні» у Вінниці.
«Це передусім партисипативний проєкт. Для нас він розпочався ще у травні 2018 року з кризового менеджменту, пройшов через безліч стадій роботи з ним і зрештою, попри паузи й затримки, — зокрема через повномасштабне вторгнення росіян в Україну — завершився у вересні цього року офіційним відкриттям оновленого парку.
Донори не лише проспонсорували закупку освітлення в майбутньому парку, що було критичним з погляду криміногенності, та підтримали проведення архітектурної майстерні для розробки проєктних рішень. Їх включеність як зацікавленої у втіленні ініціатив “bottom-up” міжнародної організації в роботу з простором, якому загрожувала забудова, слугувала для мешканців району маркером, що проєкту можна довіряти. Вона стимулювала громаду до активної участі в запропонованих нами партисипативних і дослідницьких заходах. Фінансова участь у реалізації демопроєкту з боку донорів склала 50 тис. євро, і з боку міської ради — не менше. Власне, реконструкція парку «Хімік» коштувала близько 33 млн грн», — зазначає Тетяна Волошина.
Інженер-будівельник, архітектор, експерт із просторового планування вінницького КП «Агенція просторового розвитку» Максим Кравчук розповідає про власний досвід взаємодії з партнерами GIZ:
«Ми з колегами познайомились із цим проєктом у 2016 році, коли розпочалась робота з підготовки Концепції інтегрованого розвитку Вінниці. У той час проєкт також забезпечив навчання фахівців із нашого міста в урбаністичній школі CANactions. Майже всі вони продовжують роботу у структурах міської ради, зокрема п’ятеро — в нашому комунальному підприємстві. За весь цей період наше КП взаємодіяло із GIZ у низці проєктів, а саме — вже зазначеній Концепції інтегрованого розвитку Вінниця-2030, проєкті комплексної реконструкції проспекту Коцюбинського “Вінницька миля”, реконструкції площі Перемоги, розробці моделі розвитку району Замостя, створенні неперервної рекреаційної зони “Алея 12,7 км” на лівому березі річки Південний Буг та ще в деяких проєктах».
«Оскільки в умовах обмеженого фінансування під час воєнного стану нам важливо фокусуватись на найбільш пріоритетних напрямках, ми звернулися до GIZ із проханням підтримати проєкт зі створення безбар’єрного середовища на тротуарах міста за допомогою точкового ремонту перешкод на шляхах руху пішоходів. Наразі в дії пілотна частина цього проєкту на вулиці Театральна», — продовжує представник «Агенції просторового розвитку».
Одна з візуалізацій реконструкції Привокзальної площі у Вінниці в рамках стратегічного проєкту «Вінницька миля». Джерело зображення: фб-сторінка Вінницького міського голови Сергія Моргунова, facebook.com/SAMorgunov
«Вінницька миля» — великий проєкт, він зокрема передбачає повернення трамвайних колій, демонтованих ще в 1970-х роках, і створення нового маршруту. За словами Максима Кравчука, наразі розпочато першу фазу, це проєктування площі Привокзальної. Проте через війну важко говорити про конкретні строки його реалізації.
«Також GIZ надавали підтримку для навчальних поїздок для підвищення кваліфікації наших фахівців та обміну досвідом, — продовжує Максим Кравчук, — зокрема з іншими містами, що беруть участь у проєкті “Інтегрований розвиток міст в Україні”. Після повномасштабного вторгнення GIZ змінили фокус щодо проєктів, яким надається підтримка, в бік забезпечення потреб ВПО. Так було профінансовано реконструкцію приміщень гуртожитків, де розмістили українців, які потребували житла. Нашим КП у 2022 році було розпочато проєкт “Кризовий план будівництва житла у Вінницькій МТГ”, у рамках якого GIZ профінансували проведення досліджень і заходів».
Кравчук зазначає: ще починаючи з 2010-х років став дуже помітним ріст зацікавленості містян і активістів щодо питань міського розвитку й урбаністики. Почали обговорюватись питання збільшення автомобілізації, і як альтернативи їй — розвитку сталих видів мобільності, а також питання комфортності міст.
«Ці дискусії активні серед користувачів соцмереж, а також серед активістів: з’явились окремі урбаністичні спільноти і громадські організації, що діють у сфері урбаністики, наприклад ГО U7 urban studio, ГО “Велоактив Вінниці” та інші. На рівні Вінницької міської ради сучасні питання розвитку також опинилися у фокусі уваги керівництва міста — напрацьовано й затверджено низку стратегічних документів, що орієнтуються на принципи сталого розвитку та сучасні урбаністичні підходи. Зокрема це Комплексна стратегія міського транспорту і просторового розвитку м. Вінниця, Концепція інтегрованого розвитку міста Вінниця 2030, Стратегія розвитку Вінницької міської територіальної громади до 2030 року.
Підтримка міжнародних організацій відіграє велику роль у цих процесах. Через підтримку конкретних заходів і проєктів вони фокусують зусилля місцевих чиновників на відповідних питаннях. Також з’являється можливість реалізовувати ті проєкти, які раніше були відсутні або вкрай мало поширені, наприклад партисипативні заходи або підтримку окремих проєктів громадських організацій», — підсумовує він.
Миколаїв. Генеральний план, нове життя парків і спадщина
Раніше ми вже висвітлювали велику роботу, яка ведеться в місті Миколаїв зі створення нового генерального плану та довготривалих стратегій для розвитку міста.
Від представників міської влади Pragmatika отримала огляд того, які ключові ініціативи, зокрема й спільні з іноземними партнерами, є в розробці або втілюються саме зараз, і які практичні зміни в міських локаціях ми зможемо побачити незабаром.
Міський голова Миколаєва Олександр Сєнкевич зазначає: «Від початку повномасштабного вторгнення Миколаїв налагодив співпрацю з вісьмома європейськими містами. Це Бургас, Ганновер, Бедбург, Хелм, Сент-Гелієр, Крістіансанн, Ольборг, Дуррес. Більшість цих міст надсилають нам необхідну допомогу у вигляді комунальної техніки, громадського транспорту, медичного обладнання тощо. Є міста, які для нас стали транспортними хабами. Це, наприклад, Хелм. Саме туди ми звозимо допомогу з різних країн і там перевантажуємо, щоб доставити її до Миколаєва».
«Подібна співпраця для нас важлива сьогодні і є перспективною в майбутньому, коли ми зможемо не просто приймати допомогу, а розвивати справді двосторонні відносини, проводити обміни, налагоджувати співпрацю наших бізнес-спільнот, — продовжує Олександр Сєнкевич. — Активно ми працюємо і з різними благодійними фондами, які теж надають Миколаєву життєво важливу допомогу: карети швидкої, станції для очистки води, будматеріали. Загалом маємо близько 50 таких партнерів».
Окремою сторінкою міжнародної роботи міський голова називає співпрацю з Данією, яка взяла шефство над відбудовою Миколаєва:
«Спочатку уряд Данії допомагав нам вирішувати нагальні проблеми — надавав, наприклад, труби для ремонту водопровідних мереж, будівельні матеріали для ліквідації наслідків обстрілів. Сьогодні ми вже працюємо над конкретними об’єктами, які зможемо відбудувати», — пояснює він.
23 жовтня в Миколаєві відбулася зустріч, на якій обговорювали концепцію нового молодіжного простору, що має незабаром з’явитися в місті. Проєкт планують втілювати із залученням коштів міського бюджету та міжнародної донорської допомоги.
«Створення міського молодіжного простору для нас є амбітним завданням, — розповідає мер Миколаєва. — З початком повномасштабної війни велика кількість молоді поїхала з міста, є в нас і пошкоджені обстрілами заклади культури. До того ж зараз школярі навчаються онлайн, тому соціалізації та всебічного розвитку їм не вистачає. Про це свідчать і їхні коментарі в соціальних мережах: вони запитують, коли вже в місті відновить роботу якийсь заклад, або пишуть про те, що їм не вистачає активностей.
Наразі в нас є попередні домовленості з однією з організацій щодо співфінансування цього проєкту. Найближчими тижнями ми вже оформимо ці домовленості документально. Донор для молодіжного простору закупить меблі та все необхідне обладнання, а міська рада відремонтує приміщення».
«Ми хочемо, щоб цей простір став центром творчості, самореалізації та залучення молоді до громадського життя в Миколаєві. Власне, вже залучаємо молодь до його створення, щоб саме ті хлопці й дівчата, які там будуть реалізовувати свої ідеї, допомогли нам створити цей центр для них, наповнити його необхідними сенсами», — пояснює Олександр Сєнкевич.
Розроблення генерального плану для Миколаєва міжнародною командою в рамках проєкту «UN4Mykolaiv» під егідою ЄЕК ООН триває. Джерело фото: www.one-works.com
Довгостроковий пілотний проєкт Європейської економічної комісії ООН, в якому беруть участь міська влада Миколаєва та Міністерство інфраструктури України, іноземні й українські архітектори та експерти, триває. Головний архітектор Миколаєва Євген Поляков розповідає: у проєкт, крім італійського архітектурного бюро One Works, активно включилася данська інжинірингова компанія COWI, яка відповідає за водопостачання та водовідведення, поводження з побутовими відходами і енергію (генерацію електроенергії й теплопостачання для міста).
Були підписані відповідні документи про співпрацю, данські фахівці співпрацюватимуть з італійськими в розробленні інжинірингової частини. Створюються довгострокові (до 2050 р.) стратегії розвитку за трьома напрямками — щодо води, енергії та поводження з відходами для міста.
Окрім того, команда One Works із партнерами вже розробили попередні стратегії з транспорту й побудови сталої мобільності в місті та ландшафтну стратегію. Наразі вони працюють над зазначеним дорожньою картою UN4Mykolaiv пілотним проєктом «Інноваційний район».
За словами Євгена Полякова, також у Миколаєві виконали бекап-оновлення інформації з аналізу збитків і руйнувань у місті. Відбулася низка зустрічей з професорами Міланської політехніки, які спеціалізуються на охороні культурної спадщини ЮНЕСКО. Українські та італійські експерти об’єднують зусилля для оцінки впливу воєнних дій на міську культурну спадщину, аналізують пошкодження архітектурного фонду, у Politecnico di Milano виконували паралельні дослідження.
Відповідаючи на питання про конкретні локації, які можуть оновитися в місті найближчим часом, першим головний архітектор міста зазначає невеликий, але цікавий проєкт — сквер у мікрорайоні Соляні. Над концепцією і ескізною частиною для його відновлення працюють французький архітектор Мартен Дюплантьє і українські архітектори, в команді шість фахівців. Заснована Дюплантьє компанія ТОВ «Д Архітектура Україна» також пов’язана з відбудовою музею Примаченко в Іванкові, проєктами реставрації Уваровського дому, нового культурного простору в м. Ворзель, розробленням бомбосховищ.
Участь міжнародної групи архітекторів у перетворенні громадського простору передбачає також опрацювання робочої стадії.
Як стала можливою ця взаємодія — далі пряма мова головного архітектора Миколаєва:
«Мартен Дюплантьє є головою Національної асоціації архітектури у Франції, до повномасштабної війни він відвідував Україну з лекціями для українських архітекторів. Війна мобілізувала його людський ресурс. Він допомагав містам — Чернігову, Харківській та Київській областям, разом з українськими архітекторами започаткував компанію».
Під час Lviv Urban Forum Євген Поляков запросив французького архітектора завітати до Миколаєва, і Дюплантьє, до того знайомий з очільником міста Олександром Сєнкевичем, відгукнувся на запрошення. Спершу українсько-французька команда планувала брати участь у дослідженнях для генплану, але там уже задіяна досить велика кількість іноземних інституцій.
«Я запропонував йому відвідати місто й подивитися локації не лише знакові, — ось, наприклад, зруйнована будівля ОДА, давайте тут працювати — а й невеличкі. Такі, які змінять маленькі осередки життя, локальні території. Щоб зробити щось візійне, показати, як ми можемо перетворити місто на рівні району, мікрорайону, кварталу», — пояснює Євген Поляков.
Так Мартен Дюплантьє з командою погодилися взяти участь в оновленні невеликого скверу, було укладено попередній меморандум про співпрацю. Це гуманітарний проєкт, передбачається, що він не буде захищеним авторськими правами архітекторів-учасників. Якщо взаємодія завершиться на етапі концепції, місто зможе надалі використати матеріали та продовжити його втілення.
«Це не якесь знакове місце для Миколаєва — невелика зелена територія, в якій немає нічого нового. Але це приклад, що потрібно робити з такими територіями, і можливість протестувати це в роботі», — Євген Поляков
За словами Євгена Полякова, головний акцент зараз саме на цьому — пропонувати гуманітарні інвестиційні проєкти для міжнародних партнерів, щоб створювати можливості для інвестицій у майбутньому і швидкої відбудови.
«Робити концептуальні проєкти, які мають візуальну частину, мінімальні економічні розрахунки вартості етапів і реалізації. Це стосується не лише зеленої зони, а і шкіл, лікарень, житлових будинків, районів, доріг, інженерних споруд тощо, — пояснює архітектор. — У цьому випадку команда вже розробила концепт. Точніше, було попередні три концепції з мінімальним, середнім і максимальним втручанням, які за своєю логікою передбачають різні витрати й кошти для реалізації. Одну з них представили громадськості й провели локальні обговорення та опитування про результати роботи й наразі допрацьовують рішення. В листопаді команда має завершити цю роботу і також виконати попередній розрахунок вартості реалізації такого проєкту.
Це дасть змогу зрозуміти, скільки грошей потрібно шукати на його розвиток, як мобілізувати свої ресурси або як міській раді закладати в програми комплексного відновлення та представляти такі інвестиційні гуманітарні проєкти від іноземних партнерів місцевим жителям».
«Це новий формат роботи, і я вважаю такий принцип більш демократичним, ніж коли, наприклад, адміністрація району чи департамент або комунальне підприємство просто замовляють проєкт у когось, тому що в цьому немає відкритості, окрім процедури витрати коштів. Працювати так набагато цікавіше, тож можна одразу сказати, що буде інший результат», — додає Поляков.
Візуалізація проєкту оновлення скверу в Центральному районі Миколаєва. Джерело зображення: Martin Duplantier Architectes
Проєкт, про який варто розповісти — відновлення скверу Шевченка київською архітекторкою Оленою Олійник за участю фахівців Данської королівської академії.
Співпраця, як не дивно, почалася з публікації у фейсбуці, завдячуючи якій віцепрезидентка НСАУ Олена Олійник відгукнулася на публічне запрошення завітати до Миколаєва та долучитися до відновлення міських просторів.
«Деякі проблемні території Миколаєва є його потенціалом, це стосується і зелених зон нашого міста, — говорить Євген Поляков. — Олена Олійник хоче втілити цікаву ідею: міжнародний студентський воркшоп, у якому візьмуть участь студенти Національної академії образотворчих мистецтв і архітектури України та Данської королівської академії, які створять студентські проєкти під спільним керівництвом професорів архітектури з України й Данії. Групи працюватимуть над розробленням візій, варіантами відновлення зеленої зони й нададуть нам ці матеріали для подальшого використання або доопрацювання, громадських обговорень».
Зовсім поряд зі сквером Шевченка розташовані сквер Каскадний та Вітрильний. Міська влада запросила Олену Олійник попрацювати із цими локаціями також.
«Дизайн цієї території не передбачає глибокого втручання, там є прекрасні ландшафти, які дають змогу створити власні видові точки й майданчики. Вітрильний сквер розташований біля води. Нам треба розкрити цю територію та відновити її для мешканців. Вона потребує нового життя», — розповідає Євген Поляков.
Каскадний сквер у Миколаєві. Джерело фото: promir.info
Ще одна взаємодія міської влади Миколаєва, яку вдалося налагодити завдяки Олені Олійник і архітекторові Аркадію Пекеру, — із благодійним фондом Sweetanok. Метою діяльності фонду є будівництво житла для зруйнованих війною українських громад і розроблення інноваційних стратегій міського планування, для цього залучаються кошти із США.
Заплановане напрацювання концептів, а пізніше — робочих проєктів для реконструкції зруйнованих шкіл № 7 і № 48, обидві наразі не працюють. 48-ма школа до великої війни приймала близько 900 дітей і була зруйнована ракетними обстрілами.
«Зараз ми на етапі погодження технічних аспектів, збору вихідних даних, обміну завданнями — що саме потрібно запроєктувати для того, щоб освітній процес відповідав сучасним стандартам», — підсумовує головний архітектор міста.
Окрім того, в Миколаєві проводять два всеукраїнські архітектурні конкурси на кращі пропозиції для меморіалів вшанування пам’яті військових, які обороняли Миколаїв та Україну. Конкурс оголошений на меморіальні комплекси в Корабельному та Інгульському районах, із преміями для архітекторів за перше, друге та третє місця.
Проєкт міської регенерації Korabel Kultural Park (архітекторка Олена Гординська та архітектурне бюро Altereco), який цьогоріч став одним із переможців італійського конкурсу «Дизайн заради миру». Зображення: www.prostir.ua та з презентації проєкту
Підводячи риску під цим дослідженням, можна констатувати: так, у контексті збереження й відновлення проблем лишається маса. Вони різного штибу — це війна, що триває, і невизначеність майбутнього. Брак коштів, проблематика підпорядкування органів, які відповідають за збереження культурної спадщини, реставрацію пам’яток і реставрацію об’єктів без статусу пам’ятки назагал. Інколи це корупція чи зацікавленість недоброчесного бізнесу, чи недостатня освіченість і недбалість.
Водночас в Україну їдуть допомагати друзі і фахівці, а українських архітекторів, суспільних діячів і памʼяткоохоронців тепло приймають за кордоном. У нас відбувається переосмислення можливостей і компетенцій. Проводять багато заходів для експертів і зацікавлених, з останніх можна пригадати жовтневу конференцію у Львові, яка була першим публічним етапом довгострокової програми UREHERIT, покликаної об’єднати зусилля для збереження культурної спадщини України в умовах війни та відбудови, або ж архітектурно-будівельну конференцію «Відновлюючи минуле, будуючи майбутнє», організовану медіагрупою ІІС Україна.
Нам дуже болять руйнування і втрати, але через них ми не маємо розучуватися цінувати те, що дбайливо відновлюється або створюється тут і зараз. І тих, хто не втомлюється це робити для нас і країни.